Главный герой рассказа немой герасим каковы черты его характера

Главные черты нрава Герасима — чувство собственного плюсы, сострадание к злосчастным, чуткость, основоположникность, аккуратность, серьезность, трудолюбие.

Герасим принуждает дворню с почтением относиться к для себя: «они с ним объяснялись знаками, и он их осознавал, в точности исполнял все приказания, но права свои тоже знал, и уже никто не смел садиться на его место в застолице».

Герасим соболезновал злосчастным и обиженным. Он поначалу жалел, а позже полюбил безответную Татьяну, выручил и выходил злосчастного тонущего щенка.

Чуткость Герасима помогала ему осознать то, чего он не мог услышать из-за собственной немоты. Когда дворецкий собрал в собственной комнате совет, «Герасим сердито и стремительно на всех посматривал, не отпрогуливался от девичьего крыльца и, казалось, додумывался, что затевается что-то для него недоброе». Герасим сам додумался, что Муму пропала не сама по для себя, а по приказанию барыни. Тургенев пишет, как он пробовал спасти Муму, «почуяв сердечком недоброе».

Основательность и аккуратность Герасима Тургенев подчеркивает особо, когда ведает о том, как дворник устроил для себя конурку и как кропотливо убирал он всегда во дворе.

Герасим был суровый человек, он не обожал запивох и ответственно относился к своим обязательствам. Он был трудолюбивым и сильным человеком. Тургенев не раз упоминает «о богатырской силе немого».

Описывая силу Герасима, Тургенев употребляет гиперболы, другими словами сильные преувеличения. Про кровать писатель гласит: «сто пудов можно было положить на нее— не погнулась бы». Когда Герасим косил, то мог «молодой березовый лесок смахивать с корней долой». 2-ух воров он ударил друг об дружку лбами так, «что хоть в полицию их позже не води».

Для того чтоб выделить нрав Герасима, писатель сравнивает его с юным, здоровым быком, «которого только-только взяли с нивы, где сочная травка росла ему по брюхо», и поселили в город, где крестьянин ощущает себя как «пойманный зверь». Эти сопоставления помогают выделить его любовь к свободной жизни.

Войти через Google

или

Запомнить меня

Забыли пароль?

Гуцули, як і мешканці Центральної та Східної України, були християнами. Але їх віра у Бога переплелася із давніми язичницькими віруваннями дуже міцно. Язичники жили серед природи як невід’ємна її частка. Вони вважали, що ліс населений безліччю живих істот: нявки заманюють парубків до провалля, щезники пасуть своїх кіз, чугайстри роздирають нявок, а отже, не є ворожими людині, лісовики доглядають свою маржинку, тобто худобу. А над ними усіма панує арідник, тобто сатана. Дивно, але в казці, що розповідає Іванові Микола, саме арідник є творцем усіх речей: «Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка, — то все від нього, від сатани. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата, — все вигадав він… А Бог лиш крав та давав людям. Таке-то…» Здавалося, чого б людям боятися того, хто створив все навкруги, але, згадуючи про чорта, Іван і Микола хрестяться, щоб часом не накликати біди. Арідник і вся нечиста сила могли заподіяти багато лиха людині і худобі, а худоба дуже багато значила для гуцулів, бо вона їх годувала. Отже, побут їх був тісно пов’язаний із маржинкою.

Парубки влітку йшли на полонину де пасли корів і овець, доїли їх, виготовляли бринзу, котру потім розподіляли поміж селянами — хазяями худоби. Перед початком свого літування чабани на чолі з ватагом молилися, щоб «господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од усякого лиха, звіра й припадку».

На Святий вечір худоба першою куштувала традиційні дванадцять страв. На Маланки, вважалося, до маржини приходив сам Бог, питав її про ґаздів і, якщо вона була задоволена ними, давав новий приплід.

Нечиста сила, небезпечна для худоби, жила не тільки в лісі, а й серед людей. Такою, на думку Палагни і Івана, була їх сусідка Хима, що, перетворюючись на білого пса або жабу, нишпорила по сусідьских загородах. Після цього худоба починала слабувати або давала плохий надой. Була у селі і ще більш всесильна людина — мольфар Юра, що на очах Палагни зміг відвернути бурю.

Язичницький г християнський світогляд так тісно, сплелися у свідомості мешканців Карпат, що вони й самі не помічають, як одна їх дія протирічить іншій. Це дуже яскраво відбито у сцені похорону. Починається вона з голосінь Палагни, які не стільки виражали тугу за чоловіком, СКІЛЬКИ були обов’язковою частиною обряду, більше того — справжнім мистецтвом. За вікном сумно грала трембіта. З кожного кутка хати чулися зітхання. Але раптово тишу розірвав жіночий сміх. Нікого це не вразило і не здивувало. Почалися танці, жарти, поцілунки. Наші далекі предки-язичники вважали, що людину треба проводжати на той світ веселими піснями і танцями, щоб там душа не сумувала за рідними та друзями.

Як бачимо, гуцули багато успадкували від пращурів такого,, що навіть нашим предкам з XIX сторіччя здавалося дивним, не кажучи вже про нас. Але М.Коцюбинський зміг відтворити такий незвичний світогляд так, що він здається природним і позбавленим протиріч.

Язичництво, з яким боролися, починаючи з X сторіччя, не зникло, бо є ще народи, що живуть серед природи і сприймають її як живу істоту. Ця віра не є усвідомленою, але у дивному сплаві з християнством вона відтворилася у побуті, звичаях і віруваннях.