Рассказ песня пра зубра

САКРАТАРУ ЯЕ КАРАЛЕЎСКАЕ ВЯЛІКАСЬЦІ

ЯСНАВЯЛЬМОЖНАМУ ЛЮДОВІКУ АЛЬФІЮ

О, Людавік, гэту сьціплую кніжку табе давяраю
З просьбай пранікнуць у сутнасьць і глыб яе зьместу,
А на выпадак, калі ў ёй нічога ня ўгледзіш,
Што далікатнейшы слых Каралевы магло б улагодзіць,
Хай яна сыдзе за сьціплы табе мой дарунак.
Гэта не я, а твой розум і талент цябе прызначаюць
Справу такую зрабіць. Застаюся табе вінаватым.

ДА НАЙЯСЬНЕЙШАЙ УЛАДАРКІ І ПАННЫ БОНЫ З ЛАСКІ БОЖАЙ КАРАЛЕВЫ ПОЛЬШЧЫ, ВЯЛІКАЙ КНЯГІНІ ЛІТВЫ, РУСІ, ПРУСІІ І ІНШ. ПАННЫ

МІКОЛА З ГУСАВА

Калі я быў у Рыме, яснавяльможная каралева, папа Леў Х, прыгадваючы аднойчы паляваньні на Поўначы і велічыню зьвяроў, пераканаў красамоўнымі словамі надзвычай шаноўнага пана плоцкага біскупа Эразма, пасла вашай Высокасьці тады пры ім, каб чучала бізона, якога мы называем зубрам, яго набітая сенам шкура была дастаўлена ў Рым.

Калі біскуп плоцкі паабяцаў гэту просьбу выканаць, ён адаслаў лісты Радзівілу, ваяводу віленскаму, просячы падшукаць шкуру найвялікшага зьвера гэтай пароды, а мне, у той час свайму дарадцу, загадаў напісаць што-небудзь аб прыродзе і паляваньні на зьвера, жадаючы паказаць папу постаць зубра ня толькі ў рэчах, але і ў словах.

Аднак з-за нечаканай сьмерці Льва ўсё гэта ня здзейсьнілася. Застаецца толькі невялікі твор, напісаны тады мною сьпехам (мне не ставала ні часу, ні здольнасьці), твор гэты я рашыў выдаць у сьвет у гонар тваёй Вялікасьці. Гэтае пісаньне хачу я паднесьці табе замест сьціплага падарунка, спадзеючыся, што надарыцца выпадак, калі яго Каралеўская Вялікасьць па сваім звычаі адправіцца на паляваньне, і гэтая кніжка, што змяшчае лясныя прыгоды, цябе зацікавіць і ты яе прачытаеш. Гэтым самым жадаю я ня так палепшыць сваё становішча, як пракласьці шлях вучоным мужам, каб і яны табе свае творы паднесьлі. І каб ты, найвучонейшая княгіня, узважыла іх здольнасьці і нараіла свайму яснавяльможнаму мужу, які абавязаны больш мець часу для вядзеньня войнаў, чым для чытаньня кніг, тых, каго палічыш найбольш таленавітымі. Бо бачу я з найвялікшым для сябе жалем і, зразумела, з пэўнай стратай для дзяржавы, што славуцейшыя сэрцы зусім не паважаюцца. Яны з-за матэрыяльнай нястачы і беднасьці цалкам ня могуць сябе праявіць. Бачу я таксама, што ёсьць нямала людзей, якія валодаюць і багацьцем і талентам. Але калі яны заўважаюць, што вучоных, мастакоў і паэтаў так мала шануюць і паважаюць, то імкнуцца больш узбагачацца, чым ахарошваць душу. З-за такой нікчэмнай справы ахвяруюць яны самым высакародным прызначэньнем сваіх асоб. А калі возьмеш ты на сябе агульнае апякунства над гэтымі захапленьнямі, тады ўзбуйнеюць таленты і прынясуць карысьць Каралеўскай Вялікасьці ў яе значнай працы, так што дзяржава будзе зберагацца ў сваім стане ў гэты злавесны час.

Дзяржава абапіраецца больш на мужнасьць духу, чым на сілу цела, пра што сьведчаць як грэкі, так і рымляне. Іх магутнасьць квітнела найбольш тады, калі расьцьвіталі навукі. А як толькі пачалі нікнуць таленты, сілы іх згасьлі, а з заняпадам апошніх абрушылася іх дзяржава і ўсталявалася рабства. Таксама і ў нас. Тыя ж, хто вядзе войны паводле звычаяў старажытных, што адлюстраваны ў кнігах, няхай узьнімуць ваенныя подзьвігі і кінуць тое, што замінае грамадзкай дзейнасьці, ды падумаюць, дакуль нам баяцца турка! Няхай жа разважаць тыя, хто добра ведае з чытаньня старых кніг, што і грэкі і рымляне ў найвышэйшым росквіце сіл сваіх разгарнулі калісьці ваенныя дзеяньні ў кірунку гэтых краінаў сьвету, пакуль ня ўпэўняцца, што для рымскай зброі Германія, а для грэкаў Дунай былі амаль вечнымі межамі і рубяжамі на гэтым шляху. Так што і Вялікі Аляксандар, які думаў панаваць над усім сьветам, застрашаны мужнасьцю таго народа, не адважыўся перайсьці Дунай, на беразе якога спыніўся, і, як добра вядома, павёў войскі супраць неваяўнічых народаў Азіі.

Хоць нам не ўласьцівыя ні норавы, ні звычаі старажытных, аднак вечная сіла неба і мужнасьць нашага воіна-ратніка не падвядуць, як справа дойдзе да зброі, калі толькі мы, бяззбройныя, ня будзем раздушаны нейкім наканаваным няшчасьцем, ці, ясьней кажучы, спрытным круцельствам некаторых і сваёй бяздзейнасьцю — і гэта, як мне здаецца, нас і зьвязвае.

Мне добра вядома, найсьвятлейшая пані, якога вялікага шчасьця ты зычыш гэтаму каралеўству і як шмат разважаеш і дбаеш аб паляпшэньні ягонага становішча. Але я сапраўды не ўяўляю, чым ты можаш яму дзейсна дапамагчы. Калі ж ты праявіш сябе добразычлівай, схільнай да апякунства навукі і мастацтва, тады ад іх будзе і дзяржаве вялікая карысьць, а высокая слава імя твайго распаўсюдзіцца такім чынам яшчэ вышэй з ухвалай тваіх выхаванцаў. Бо што можа быць больш цудоўным і вартым тваіх продкаў і тваёй найславуцейшай з арагонскага дома сям’і, больш дасканалым з усіх форм дабрачыннасьці, калі на іх грунтоўна глядзець і ў мірны час, і ў вайну, і ў справе рэлігіі? Але і яны ніколі не напоўнілі б землі сьвету гэткай агромністай славай жыцьця і подзьвігаў з прыязьню ўсяго пакаленьня і не паказалі б сябе ў такім дзівосным сьвятле ў розных выпрабаваньнях лёсу перад нашчадкамі, калі б іх уласная вучонасьць і ўласьцівая гэтаму роду асаблівая прыхільнасьць да вучоных мужоў ня ўзнеслі б іх на такую вышыню, што яны былі ўслаўлены звонкай лірай вялікіх талентаў; таму мне застаецца заслужана маўчаць пра іх, асабліва тут, дзе я падпарадкаваны непазьбежнаму закону выказвацца сьціпла.

Николай Гусовский

Песнь о зубре

СЕКРЕТАРЮ ЕЕ КОРОЛЕВСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА ДОСТОСЛАВНОМУ ЛЮДОВИКО АЛЬФИО

О, Людовико, тебе эту книжицу сердцем вверяю —
Внемли же просьбе моей: углубись в суть ее содержанья!
Ежели в ней не найдешь ничего, что могло бы коснуться
Нежных ушей Королевы, привлечь к ней вниманье,
Пусть за подарок сойдет, к сожалению, скромный.
Это не я, а твоя одаренность тебя намечает
Дело такое свершить. Должником твоим буду.

СВЕТЛЕЙШЕЙ ПОВЕЛИТЕЛЬНИЦЕ И ГОСПОЖЕ БОНЕ БОЖЬЕЙ МИЛОСТЬЮ КОРОЛЕВЕ ПОЛЬШИ, ВЕЛИКОЙ КНЯГИНЕ ЛИТВЫ, РУСИ, ПРУССИИ И ПР. ГОСУДАРЫНЕ НИКОЛАЙ ИЗ ГУСОВА

Когда я был в Риме, светлейшая королева, папа Лев Х, упоминая как-то о северной охоте и величине зверей, убедил красноречивыми словами почтеннейшего господина плоцкого епископа Эразма, в то время посла от вашего Величества при нем, чтобы чучело бизона, которого мы называем зубром, его набитая сеном шкура была доставлена в Рим.

Плоцкий епископ обещал эту просьбу исполнить и списался с Радзивилом, виленским воеводой, с целью подыскать шкуру грандиозного зверя этой породы, а меня, тогда своего близкого друга, обязал написать что-либо о природе и охоте на этого зверя, желая предоставить папе вместе с чучелом и описание зубра.

Но все это потерпело неудачу в связи с неожиданной смертью Льва. Остается, однако, маленькое сочинение, написанное тогда мною наспех, так как мне не хватало ни времени, ни дарования, которое я решил опубликовать в честь твоего Величества. Это сочинение преподношу я тебе в виде скромного дара, надеясь, что случится так, что его Королевская Милость по своему обыкновению пойдет на охоту, и эта книжка, содержащая лесные приключения, привлечет тебя к ее прочтению. Тем самым я желаю не столько улучшить свое положение, сколько проложить путь ученым мужам, чтобы и они преподнесли тебе свои творения. И чтобы ты, ученейшая государыня, оценила их дарования и порекомендовала своему светлейшему мужу, который обязан иметь более времени для ведения войн, чем для чтения книг, тех, кого сочтешь наиболее талантливыми. Ибо вижу я с величайшей для себя скорбью и, понятно, с какой-то утратой для государства, что выдающиеся умы испытывают всяческое неуважение. Они из-за материального неустройства не могут себя проявить. Я вижу также, что есть немало людей, обладающих и богатством и дарованием. Однако, когда они видят, что ученые, художники и поэты так мало ценятся, то стремятся больше накапливать богатства, чем облагораживать души. И из-за столь ничтожного дела жертвуют они самым высоким призванием своей личности. А если возьмешь ты на себя общее покровительство этими занятиями, тогда возвысятся таланты, и в больших делах Королевского Величества они принесут помощь, так что государство будет сохраняться в своем положении в эти ужасные времена.

Государство опирается больше на доблесть духа, чем на силу тела, о чем свидетельствуют как греки, так и римляне. Наиболее могущественны они были тогда, когда расцветали науки. А как только начали исчезать таланты, силы упали, а с падением последних обрушилась их держава и восторжествовало рабство. То же и у нас. Те, кто ведут войны согласно обычаям древности, которые отражены наиболее полно в книгах, пусть возвысят военные подвиги и отодвинут то, что мешает общественной деятельности, и подумают, сколько нам бояться турка! Пусть поразмыслят те, кто хорошо знает из чтения исторических книг, что и греки и римляне на вершине могущества своего развернули когда-то военные действия против этих стран мира, пока не усомнятся, что для оружия римлян Германия, а для греков Дунай были почти вечными границами и рубежами на этом пути. Так что и Великий Александр, замысливший господство над всем миром, устрашенный мужеством народа этого, не дерзнул перейти Дунай, на берегу которого остановился, и, как хорошо известно, повел войска против невоинственных народов Азии.

Хотя нам не свойственны ни нравы, ни обычаи древних, однако вечная сила неба и мужество нашего воина-ратника не погибнет когда дело дойдет до оружия, если только мы, невооруженные, не будем раздавлены каким-то роковым несчастьем или, вернее, из-за изворотливости некоторых и беспечности, которая, как мне кажется, нас связывает.

Мне доподлинно известно, светлейшая госпожа, с какой любовью счастья желаешь ты этому королевству и как много рассуждаешь и говоришь об улучшении его положения. Но я действительно не вижу, чем ты можешь ему больше помочь нежели тем, если проявишь себя благожелательной, склонной к опеке науки и искусства. Тогда будет и государству большая польза, а высокая слава имени твоего распространится таким путем еще выше с похвалами твоих воспитанников. Ибо что может быть более чудесным и достойным твоих предков и твоей знаменитейшей из арагонского дома семьи, более совершенным из всех форм благочестий, если их оценить и в мирное время, и в войну, и в деле религии? Однако и они никогда б не наполнили земли мира такой громадной славой жизни и подвигов с любовью всего поколения и не проявили б себя так удивительно в разных испытаниях судьбы перед потомками, если бы их личная ученость и свойственная этому роду благосклонность к ученым мужам не вознесли бы их на такую высоту, что они были восславлены звонкой лирой выдающихся талантов. Так что мне остается заслуженно молчать о них, особенно здесь, где я подчинен неизбежному закону выражаться кратко.

Желаю здоровья и быть достойной славы своего блистательного рода.

В Риме случилось мне как-то при сборище люда огромном
Зрелище видеть, в восторг приводившее бурный, —
Бой беспощадный с быками толпе на потеху.
Тучи порхающих стрел и сверкающих копий
В тело животных вонзались, несносную боль причиняя,
И бесновались животные, пеною ярость вскипала.
Там же, пока наблюдал я, как бык свирепеет,
Болью подстегнут и рукоплесканьем с трибуны,
Кто-то из наших сказал: «Как у нас на зубриной охоте».
Я согласился и сразу ж рассказывать начал
О ратоборстве подобном с могучим и яростным зверем.
Как в поговорке — язык мой, моя откровенность
Мне ж повредили. Рассказ мой, друзей захвативший,
Было приказано без промедленья, тотчас же
В форму отлить стихотворную, песню сложить об охоте.
Видите, я меж поэтов невольный избранник,
Песнь сочиняю о нашем невиданном звере.
Чудом в веках уцелевший под яркой Полярной звездою,
Он, повсеместно прослывший кровавым убийцей,
Часто внушал мне позорное, мерзкое чувство
Страха и ужаса. Стыдно признаться: случалось
Бегством спасаться, что даже плевались с презреньем
Люди простые — в краях наших трусов не любят.
Здесь, удостоенный чести, а может, опасности большей,
Вынужден буду я ловкость свою проявить и с оружьем,
Столь непривычным руке, наторенной на луке.
С трепетом взял я перо и боюсь, что под бременем этим
Либо паду, расписавшись в бессилии полном,
Либо же, дерзостью робость поправ, покорюсь и исполню
Волю великого мужа, которому всем я обязан.
С этой надеждой бужу я родник вдохновенья;
Хватит его, чтоб наполнить иссякший источник
И напоить мой посев на бесплодном, нетронутом поле.
Правда в сказаньях о наших родимых местах, очевидно,
Будет в диковинку многим, отсюда и просьба хозяев
Вспомнить и все рассказать. Как вам будет угодно.
Не ожидая, что песнь прозвучит без изъянов,
Гость и слуга ваш покорный из дальнего края
Здесь лишь посмел разъяснение дать — и не больше.
Как же с пером совладать непослушным, читатель?
Знал я доселе одни оперенные стрелы.
С этих листов поднимаются образы боя,
Смертные схватки, и стрелы роятся с жужжаньем.
Легче мне справиться с луком, тебе же с пером своенравным;
Равными быть бы могли мы в неравных искусствах.
Коль что не так у меня здесь получится, право за вами:
Рвите безжалостно стих чужестранца-невежды.
Диву даешься пера и стрелы оперенью,
А на поверке — обое вспоенные ядом.
Мелкой достаточно ранки — и чахнет задетый.

Вот и теперь я готовлюсь на севере в дебри лесные,
Как в старину, углубиться, ведь это привычно.
Пусть там и зубр наш рыкает, и в стих прорывается эхо
Дикого рыка для пущей гармонии песни.
Пусть он наполнит строку, чтоб к нему приглядеться,
К этому чуду далеких литовских владений.
Телом своим монолитным громаден настолько,
Что, когда ранен смертельно, колени преклонит и сникнет,
Трое охотников могут усесться на лбу меж рогами.
Если же мне попытаться сравнить его шею и морду,
То опасаюсь — сравнений таких не сыскать мне, пожалуй.
Клок бородищи торчит из-под челюсти рыжим мочалом
Гроз полыханье в глазах и застывшая злоба;
Космами грива от самых лопаток спадает,
Донизу лоб, и колени, и грудь покрывая.
Если же будет угодно сравненье великого с малым
И коль подходит здесь местное наше сравненье —
Это козел бородатый с нагуленным телом.
Вот он какой, наш бизон, именуемый зубром!
Масти поджаристой — бурая с черной, как будто
Среднюю все ж между ними себе предпочел он.
Странно, но в книгах его описанье не точно,
Я же не вправе фантазией портить натуру.
Что за рога они видели в ноздрях у зверя?
Внешне совсем не похож он на их описанья.
Морде звериной всю мощь приписать норовили —
Нет, не таков мой красавец, лесов наших слава.

Древний наш мир изучал я по книгам славянским —
Грамотам русским, написанным греческой буквой.
Вязь алфавита народом для собственной пользы
Взята у греков. Отеческих говоров звуки
К буквам чужим он подладил, оставшись собою.
Многие страны с глубокой своей стариною
Так же, как разные виды редчайших животных,
В грамотах этих старинных описаны точно.
Но, вероятно, нигде не осталось подобного зверя,
Лишь под Полночной звездой их судьба сохранила.
Плиний оставил свои описания зубра и тура:
«В девственных рощах на севере водится бык, — говорит он. —
Зверя сильней и свирепее нет, чем вскормленный
Травами польских владений сей царь над зверями».
Люди на родине нашей уверены: в мире подлунном
Слава о нем не прошла и нигде он неведом.
«Дик и свиреп, он похож на бизона, гривастый», —
Вот что он пишет, а больше расскажут другие.
Не сомневаюсь, что будут упреки — забавные сказки!
Что же, не каждый поверит в размеры огромные зверя.
Кто треволнений в полночных лесах не изведал,
Тот не поверит, и пусть возражает, ведь сущность —
Как ты расскажешь, а спорить и глупый сумеет.
Дома у нас вам о зубре поведал бы каждый охотник.

Что ж до меня, то охота ко мне не вернется.
Время тревог проминуло, осталась лишь память
Грустного сердца. Я мыслью туда возвращаюсь,
Денно и нощно все памяти сеть расставляю —
Здесь я охочусь за каждым мгновеньем бесценным,
Раньше потерянным, ныне — увы! — невозвратным.
Что в тех желаньях? — былое вернуть невозможно.
Гонишься вслед за утраченным временем, смертный, —
Не догоняешь — убито. И пусть пропадает,
Как и судьбе, ему воли своей не навяжешь.
Что же я медлю? Пора бы и делом заняться.
Страшно: ученых ничем удивить невозможно,
Все они знают — какие читают страницы!
Пусть и проверят по книгам, какой он по виду.
Но да известно им будет мое добавленье:
Тайна сокрыта в лесах, и о том напишу я,
Что не найдете ни в книгах, ни в грамотах древних.
Даже и Паулюс Диакон в своих «Лонгобардских деяньях»
Не говорит ничего о размерах зубриного тела,
Лишь сообщает, что шкура убитого зубра
Где-то служила подстилкой пятнадцати ловчим.
Я не пленялся ни видом рогов, ни размерами шкуры
В пуще, когда свежевать приходилось его на охоте.
Что ни скажи, а охотничьи тропы известны мне с детства,
Труд, и заботы, и бремя нелегкое жизни.

* * *

Край свой лесной я, писателям древним не равный,
Речь посполиту шагами своими измерил,
Сызмальства все постигал от отца-зверолова:
Тихо, с оглядкой прочесывать дебри лесные,
Зоркостью глаза зверей подмечать по берлогам
Так, чтобы зверь не почуял ни ухом, ни нюхом
Хитрой засады и вовремя с лежки не снялся.
Сколько потов он сгонял с меня в зимнюю стужу,
Копья метать заставляя с плеча при разбеге!
Сколько смертей перевидел я, лая собак переслышал
В детстве, пока меня, сына, учил полесовщик!
Я постигал, как сраженный медведь погибает,
Где и когда на кормежке задержатся вепри в дубраве,
Как на пугливых лосей расставлять хитроумные сети,
Чтобы, петлю не заметив, сохатый попался в ловушку.
Слышал и видел, как воздух пальба сотрясала,
Грузно, с урчаньем и хрипом, в снега оседала добыча;
Видел, как всадник в погоне мелькает сквозь чащу, и брызжет
Кровь из него на коня, и сугробы забрызганы кровью.
Вот при таких оборотах в лесном нашем крае
Часто был равен напарникам в трудном охотничьем деле.
Реки лесные, Днепра полноводного стрежень
Переплывал я верхом, доверясь коню и преследуя зверя.
Я бы, конечно, охотно остался в сторонке,
Но отставать от друзей на охоте считалось позором.
Сколько невзгод испытать довелось на литовской охоте,
Но, не хвалясь, говорю, был сноровист, находчив и ловок.
Вот только в этом искусстве я опытен не был,
Не поднимался, признаться, на эту вершину.
Так что щади, мой читатель, нестройные строки
Мужа лесного, коль скоро тебя беспокоит
Жажда познать и природу, и нравы редчайшего зверя.
Дело, однако, продолжим, которое начато было.

* * *

Хищным животным не ровня, свирепостью ж превосходя их,
Зубр для людей безопасен. Не тронешь его — не затронет,
Но неусыпно следит, как дозорный, за каждым движеньем;
Зверя смелее не сыщешь в лесном нашем крае.
Видишь, бывало, пасется спокойно, глазами ж
Зорко поводит, косит ими вправо и влево.
Ты притаился, охотник, казалось бы, скрыт за кустами —
Где там! Все видит. Ты глазом моргнул — замечает.
Шорох легчайший, нечаянно треснет сучок под ногою —
Сразу же уши свои навострит и напыжится, вздрогнет.
Если твой меч не блестит и копье не сверкает,
Смело иди у него на виду — не затронет.
Только, уставившись тупо, стоит неподвижно
И, не сморгнув, провожает, пока ты из виду не скрылся,
Шага не ступит, следит за твоим поведеньем.
Если ж случайно набрел на зубрицу с теленком —
Чуть шевельнешься, оружие схватишь в горячке —
Сразу ж взбесится, и лес оглашается рыком,
Знаком свирепого гнева: кто смеет тревожить?
Но если ты на попятную дал и укрылся,
Можешь уйти непомятым, он гнаться не станет.
В стаде телки — загляденье, резвятся, бодают друг друга,
Старым телицам испуг нагоняя игрою.
Ах, как понятлив он, зубр! Вот, к примеру, телята
С первого ж шага во всем матерям подражают:
Бегают следом, пасутся со старшими вместе,
Прыгают через завалы, опробуют рожки,
Зверя встречая иль мшистые пни в буреломе.
Так вот в игре и борьбе закаляют с младенчества тело;
Отдых и сон у них, право, едва ли бывают.
Хоть великан терпелив, но усилий немалых
Стоит ему укрощать свою жажду движений.
Любо глядеть, как он легок в стремительном беге
И по полянам лесным, и по тропкам болотным.
С места рванется, как будто пращою подброшен,
В ока мгновенье всем телом назад повернувшись,
Словит помет и стряхнет его тут же, чистюля,
И разметет до того, как он почвы коснется.
Но несравнимое зрелище в стаде зубрином —
Схватки быков из-за самок в бескровном сраженье.
Праздник Венеры проходит в разгар листопада
Каждую осень, и брачные шалости длятся
Больше недели. В период таких наслаждений
Слышится только, как всюду зазывно и нежно
Пуща мычит, и в ознобах земли еле слышно
Трепетным листом шуршат вековые дубравы.
Кто это видел и слышал, тот скажет, наверно, —
Музыка наших лесов сладкозвучнее лиры
И громового звучания труб и призывней и строже.
В хоре бесчисленных шорохов этот ведущий
Голос неистовой крови — ну что же милее?
Мне неизвестно, как долго живут они, зубры, —
Кто же считал долголетие дикого зверя?
Пишут, однако, что где-то отмечен был в стаде
Старый вожак двухсотлетний, приметный по гриве,
Черной, блестящей, с белесою проседью в челке.
Этой приметой его называли все стадо,
Если предания не лишены заблуждений,
Глаз потерял он при схватке и стал однооким.
Это возможно. С сомнительным правом вступают
Сильные в битву за власть и господство, и спора причина
Только с годами становится явной, хоть знаки
У властолюбца остались от боя навеки.
Я не скажу вам, как долго непризнанным в стаде
Он оставался, но в тех же народных преданьях
Предполагаются слишком уж долгие сроки.
Вымыслом часто молва доставляет ушам наслажденье,
Вот потому-то и шепот народных сказаний
Слышен у нас по опушкам, лугам цветоносным и весям.
Я же не вправе писать здесь о малоизвестном:
Тем, для кого я пишу, по душе только правда.

Звери пасутся на воле, свободу вкушая по праву.
Общим усилием зубры себя защищают, а стража
Зорко следит, чтобы в стаде был строгий порядок.
Сильный со слабыми властью не станет делиться,
Сила и опыт дают ему право главенства
Перед противником в стаде, в загоне и всюду.
В смертном бою побеждает обычно сильнейший,
И ни минуты в лесу без тревог не бывает.
Жажда главенства их гнев воспаляет кровавый —
И поединки кончаются смертным исходом.
Тот, кто над слабым взял верх, получает награду,
А побежденный, тревогу учуяв, понуро
Вместе с подругой из стада бредет на чужбину.
Он, разлучившись со стадом, отныне боится
Даже рогатины, в стаде же каждый бесстрашен.
Впрочем, стада не гнушаются и одинцами,
Их и в другие стада принимают без боя.
Если в лесном поединке супруг погибает,
Верность друзей нарушается смертью нежданной,
Может зубрица тогда в свое стадо вернуться.

* * *

Княжий указ, охраняющий мать и потомство,
Преумножает тем самым сокровища края.
И на червонное злато народ наш сокровища эти
Не разменяет. Его убеждение твердо:
Наши леса — это кладезь бездонный богатства,
Благо страны. Караваны судов чужеземных
К нам приплывают, блистая заморским товаром.
Щедрая влага из кладезей этих природы
Теплым дождем выпадает на тучные пашни.
В реках от самых верховьев до устьев широких —
Лес на плаву, он — как мост между землями княжеств.
Почвы богатые требуют мало усилий,
Только при жатве вся нива пестреет жнецами;
В рощах тенистых пасутся стада на приволье,
А на лугах — табуны скакунов быстроногих.
Пашен плоды и лесов своих дар за моря мы
Всем продаем, и хотя по достатку мы равны,
Ценим заморское меньше, чем рощи родные.
Край благодатный — великое княжество наше,
Но не одна красота в его море зеленом.
Лес наш приносит большую хозяевам пользу:
Он — кладовая живицы и смол корабельных,
Меха пушного, и меда, и воска, и дичи.
Так что купец чужестранный тугою мошною
Может тряхнуть, не скупясь, на торгах наших людных.
Все тут — сосна корабельная, дуб для поделок,
Тес для богатых домов — королевствам безлесным.
Лес вырастает у нас удивительно быстро,
Вряд ли где встретишь подобных лесных великанов.
Благоухают цветами опушки лесные,
Сельского люда места для забав и гуляний.
Бортники наши под кронами старых деревьев
Выдолбят ствол, и, глядишь — получается улей;
Так приручаем пчелу мы и мед добываем,
Птицы лесной несказанное множество в пуще,
Бьют ее стрелами, а иногда — из мушкетов.
Те петухи, о которых писал еще Плиний,
Водятся стаями, тут их зовут глухарями —
Грузная птица, по весу гуся тяжелее.
Запах особый присущ глухариному мясу.
Большая есть ли удача, чем та, когда видишь,
Как, встрепенувшись, подбитый, он падает наземь.
С тяги охотник уносит двойную добычу:
Пищу желудку и пищу уму в одночасье.
Где ни пойдешь — мастерят то ловушки, то сети:
Если одной не поймаешь, другою добудешь.
Леса закон для добытчиков всех одинаков.
Край наш природа таким наделила богатством,
Что преизбыток дает нам свободу добычи.
У бережливых чрезмерно и птицы и звери
Зря пропадают; я видел не раз в нерестовьях
Груды задохшейся рыбы, просившейся в сети.
Нету досмотра — приходят сады в запустенье,
Поле родить перестанет, где нива не сжата.
Наше отечество — край и чудес и загадок:
То ли так Бог пожелал, чтобы все было вольно,
То ли по воле волшебной растет все и гибнет.
Часто с тревогою думаешь: чем объяснимы
Силы, присущие северным травам и слову,
Песни воздействие мощное? И временами
Кажется все это сказкой волшебной Медеи.
В этих словах моих сущая правда. Я знаю,
Что христианская вера сурово карает
Всех колдунов нечестивых, что связаны тайно
С духами зла, подвергая их пыткам и казни,
Как и сообщников, знавших о чарах волшебных,
Но не донесших тотчас же на злых чародеев.
Хватит того, чтоб мирская молва прокатилась:
Ты, мол, колдун и с нечистыми сносишься тайно.
Тут же несчастного схватят и, руки и ноги связавши,
Тащат к высокому берегу и нечестивого — в омут.
Если увидят, что тонет, считают — оправдан;
Если ж, напротив, — не тонет, считают виновным.
Казни подобные мы наблюдали: в пучине
Жертва в свивальнике борется с волнами, тщится
В бездну уйти с головою, а толпы народа
Жадно глазеют, кричат, посылая проклятья.
Видя такое, я весь цепенел, потрясенный;
Чудилось, будто вода на себя не похожа:
Вот набегает волна и уж, кажется, все поглотила;
Нет, не достала — бежит головы осужденной.
Все же огонь справедливее: ведьму и мага
Он пожирает всегда, как и мерзких злодеев.
Вы сомневаетесь в этих рассказах, возможно?
Верьте, в Литве это все на глазах происходит.
Я воспеваю лишь правду, хотя, как известно,
Даже в обычные выдумки — бабские сказки —
Часто готовы поверить и умные люди.
Россказней бред мы оставим, взяв бремя полегче, —
Бор показать, где глазам и душе — наслажденье.
И красота первозданная трав и деревьев,
Дичь боровая и зверь, что пасется стадами, —
Все вызывает восторг у мужей благородных,
После походов прибывших в осеннюю пущу,
Чтобы охотой развлечься от тягот военных.
Труд в ней и отдых — полезная пища для духа,
Тело она закаляет и немощи сроки
В старость глубокую отодвигает, тем самым
Смертному жизнь продлевая на многие годы.
Это доказано опытом: старость подходит,
Тело же крепкое, слух не притуплен, и ухо
Ловит малейшие шорохи, глаз еще зорок,
Цель безошибочно где-то вдали замечая.
Лучшей наметкой для глаза, лекарством для уха
Служит охота с ее постоянным дозором.
Зоркость и чуткость — помощники наши на случай,
Если, заметив охотника, зубр изловчился
Вас одолеть, коль не хитрой уловкой, так силой.
Он по натуре смекалист, напорист и грозен,
Грудью пойдет — и ничто уже вам не поможет.
К лесу привыкший и сам испытавший все это,
Я воскрешаю живые картины и знаю,
Что для одних это правда, другие ж едва ли
В это поверят. Ну что же, на суд справедливый
Песню я ставлю, и пусть ее судят по праву
Те, кому труд постоянный на поприще музы
Право дает и ценить и писать постройнее,
Нежели я написал здесь за краткое время.

* * *

Ветер подул, и вскипает заливистым лаем
Воздух чащобы. О, сколько страстей возбуждает
Голос охоты! Как трепетно слушает сердце
Шум, что в вершинах деревьев; в немой тишине он волною
То ниспадает, то вновь поднимается в небо.
Злое рычанье послышалось, визги. Что все это значит?
Это медведя в берлоге подняли на пику иль вепря
Где-то пронзили стрелой. Не видав, не представишь,
Как нанесенные раны могучего зубра
В ярость приводят, и зверь, разъяренный от боли,
Лес потрясает, ревя необузданной пастью.
Ярость в безумца его превратила — он страшен,
Взгляд исподлобья свирепый, как искрами, мечет.
И цепенеешь, когда он бездонной гортанью
Хрипло мычит и, метаясь по роще, стремится
Распотрошить вас — ужасное зрелище это!
Разве подвластны вам чувства в смятении бурном,
Разве понять вам все это, тех чувств не изведав?!
Труден наш промысел тяжкий, но разве сравнимо
С этою тяготой родины тяжкое горе?
Что бы придумать, как можно ее исцелить от недуга?
Разум, меж тем, осаждают успехов приятных картины;
Больше для тела целебного в них, чем в лекарствах.
Каждый торопится делом охоты заняться,
Члены свои натрудить неустанной ходьбою.
Как же в лесах полумрачных к такому труду не прибегнуть,
Здравой разминкою не разогнать беспросветную скуку?
Высмеяв всех эскулапов, охотник тем самым
Юность свою продлевает (отметим: микстуры —
Не радикальное средство, бодрящее тело.
Пьешь это пойло науки, живот разбухает,
И опасаешься, как бы не лопнуть от зелья).
Северный холод для сильного духом не страшен.
Страстный охотник к труду и невзгодам привычен;
Неприхотливый во всем, он и без разносолов
Сыт и здоров, и невольно склоняешься к мысли —
Не звероловству ль отдать предпочтение наше?
Времени краткость стесняет мои рассужденья,
Но до картины охоты на грозного зверя
Кратко коснемся поверий полночного края.

* * *

Зубр — ратоборец, и брать его надобно силой —
Грудью на грудь, врукопашную, но не обманом,
Будь то стрелой с расстояния или с мушкета.
Верят издревле в народе: он пущу покинет,
Если с ним в схватке боролась не сила, а хитрость.
Видимо, древним поверьям любого народа
Свойственно все объяснять сверхъестественной силой.
Правды в них мало, считаю. Ведь если бы даже
Где-то и было такое, так это ж случайность.
Я, отвергая все домыслы, то лишь перу доверяю,
Что самому мне свершить довелось или видеть.
Мне ли робеть, говоря о трофеях Дианы
Или одной из сподвижниц богини охоты?
Может, не лишне бы здесь описать мне и лук Аполлона,
Стрелы, что смочены кровью пронзенного зверя?
Все воспевают Юпитера или Юнону,
Я же, Исуса и Бога Отца почитая,
Смысла не вижу в смешении истины с басней.
Пусть мне позволено будет хотя бы и вкратце
Истину тем рассказать, кто, чудес изучению предан,
Древних ошибками кормится, их повторяя.
Правда — внутри, и епископ наш плоцкий Эразмус
Не одобряет любых унижений Всевышнего Бога.
Он только то допускает в чертоги святейшего храма,
Что подобает приличеству сана духовных.
Я здесь, слуга его верный, такие слова подбираю,
Чтобы пришлись по душе моему господину.
Эта причина того, что и в песню мою попадает
Что-то из нашей религии. В ней не ищите
Ни услаждения жизнью, ни ласк, ни веселья —
Ключ вдохновения здесь подо льдом, занесенным снегами,
Нету цветов на таком неухоженном поле.

* * *

Впутаны летом в кровавые войны усобиц,
Ратники наши зимой получают в награду
Ими заслуженный отдых — охоту на зверя.
Не у литвинов ли Марс перенял их обычай
Даже на отдыхе меч свой калить на морозах?
Войны! Презренное дело войны вызывает
Гнев мой, и слезы, и боль. Без конца, в одиночку,
Войны ведем мы за всех, за священное братство.
Страшный нас враг осаждает и жаждет под корень
Нас истребить, как и имя Христа в наших землях.
Дерзкий пришелец, ворвавшийся в наши пределы,
Нагло твердя, что воюют не ради захватов,
Топит в крови иноверцев, сжигает селенья.
Там, где Орда пронесется, останется пепел,
Воронов тучи да псы одичалые. Если
Он победит, лучше смерть нам принять, отказавшись
От кабалы и страданий невольничьей жизни.
Тот, кому вера велит ненавидеть другого,
Вряд ли достоин Господнего благоволенья.
Грудью встречая врага на переднем краю, как заставой,
Мы обескровели, меч наше тело изранил.
Кровь наша реками льется и путь продвиженья
Вражеских орд замедляет; щиты наши в дырах
От бердышей беспощадных и в шрамах от сабель.
Враг, скрежеща в озлобленье зубами, под скрежет металла
Явно застрял бы, и воинству нашему легче
Было б сражаться, окрепла бы вера в успехи,
Если б крещенный народ за спиной вероломно
Не ослаблял наши силы ударами с тыла.
Наших соседей напасть батогом не коснулась,
Красный петух не прошелся по стрельчатым крышам.
Тихий уют их пока что ничем не нарушен,
Лишь потому, что наш край полыхает в пожарах.
Вместо того чтоб помочь нам, они выступают
В тесном союзе с пришельцем, советом и делом
С ним заодно, полагая на гибели нашей
Быстро самим вознестись, двоедушным спесивцам.
Может, безумцы (лишь в бешенстве давней болезни
Так поступают!) тогда и припишут лекарство
Страждущим ныне, когда оно будет не нужно.
Явные знаки опасности видящий видит:
Это у них, но и к нам приближается быстро.
Жажда захватов, врагов обойди стороною!
Если же алчут, себя пусть грызут озверело,
И да окрасятся кровью снега в их пределах!
Жажда захватов для них же самих уготовит
Цепи гремящие им и их детям навеки!
Перст указующий грозен, Господь неподкупен —
И совершится возмездие всем нечестивым.
Время подумать, опомниться! Гром громыхает
Где-то далеко, но черная грозная туча
Движется быстро! Нашествие смерти подобно.
Разумом ужас угрозы постичь, наяву не увидев,
Непостижимо, но завтрашний день под угрозой!
Он же, сосед наш, ответит, когда огласятся
Плачем и стоном его города и деревни.
Будет казнить себя: где же была наша ярость,
Как же могли мы охотно расчистить дорогу
Ордам презренным, несущим жестокое иго
Нашим соседям, и нам, и далеким народам?
Как же могли мы накликать неволю, которой
Хватит и детям, и внукам, и правнукам нашим?

Что ж убиваться и сетовать нам? Понимаем:
Лес бессловесен, так пусть же услышится голос
Гуссовиана о наших могучих животных!

* * *

Как предлагалось, последуем в дебри лесные.
Там, по охотничьим правилам нашего края,
Срублена стенка из сваленных толстых деревьев,
Вглубь уходящая, может, на десять-двенадцать
Миль италийских со множеством мелких отсеков.
Внутрь попадающих эта стена окружает,
А сторожа неусыпно следят, чтоб проходы
Были закрыты, и зверь из ограды не вышел.
Входы кругом, а вот выходы все под охраной;
Мы же, охотники, подстерегаем в ограде.
Звери в ловушке, и мы начинаем охоту.
Страх нипочем, хоть опасность грозит отовсюду.
Друг где-то рядом, а встретит беда — не дождешься.
Верный слуга господина не выручит в схватке,
Зова ни сын, ни отец в суматохе не слышат.
Дело свое защищаешь своими руками и в них же
Держишь судьбу свою: выпустишь — все потеряешь.
Жизнь на весах, коль сплошаешь — пощады не будет.
Каждому сущность приказа ясна — наступленье,
Но в поединке подобном всего не предвидишь.
Выручит конь быстроногий, отпрянет от смерти —
Только на это надежда и в этом спасенье.
С нами наш князь, он бросается в скопище боя.
Кто же за робким пошел бы, послушал бы труса?
Как перед битвой с татарами меч богатырский
Мужеством рать зажигает, предвестник победы,
Так и отвага вождя на литовской охоте
Славе его не вредит, как и доблести ратной.
Чувствую: непроизвольно перо мое вновь отклонилось,
Чтобы тебе, Жигимонт, властелин двуединый,
Славу воздать и воспеть твои подвиги в деле,
Дома великом и столь же великом вне дома.
Это не просто, ведь здесь мне никто не поможет.
Ратный твой подвиг прославить найдутся ли силы?
Нам бы спокойная жизнь, а досуга — не жалко.

* * *

В поиске трудном всего неизвестного в пуще
Хватит рассказа о нашем одном великане.
Часто встречаем в стихах описания целого стада,
Мы же займемся одним, потому что о многих
Хватит ли сил рассказать мне и кратко и скоро.
Я расскажу об одном, как, беды не учуяв,
Зубр у меня на глазах в западне очутился.
Стража — прогон на засовы, и взвизгнули стрелы.
Ими и копьями весь оперенный, срывается с места,
Прет напролом, прожигая охотников взглядом.
Вот заревел, раздувая дрожащие ноздри,
И, словно вихрь, закружился, подпрыгнул, помчался.
Всадники с гиканьем скачут в погоне, стараясь
Перехватить. Гулкий топот до звезд долетает.
Мчит на поляну, стена впереди — он с разбегу
Метит ее одолеть, но — увы, не под силу!
Стал, точно вкопанный. Как же спасаться? А в тело
Снова с шипеньем впивается пущенный дротик.
Ярость кипит, свирепеют глаза, и струится
Алая кровь из глубокой дымящейся раны.
Ищет врагов, он готов растерзать в поединке
Скопища их и метает палящие взгляды.
Первый удар направляет на псов стоголосых.
Их расшвыряв, на людей устремляется с рыком —
Все врассыпную, коней повернув в бездорожье.
Криками, храпом и ржанием полнится пуща.
Людям бежать по прямому пути безнадежно;
Выход один для спасенья — метнуться в сторонку.
Ярость и быстрый разбег пронесет его мимо:
Массе такой нелегко повернуться в разбеге.
Всадников цепь замыкается. Зверь заметался;
Трудно разгон задержать, перейдя в наступленье,
Телом велик, налетает он бурей, прыжками,
Вспарился в беге, сопит учащенно, а грива —
Космами по ветру; весь он — сама устремленность,
В яром порыве растянут и взгляд искрометный.
Долго вслепую бушует в пространстве загона,
Чтобы на ком-нибудь выместить гнев свой свирепый.
Как все нутро его пламенем гибельным пышет,
Можно судить по тому, что скажу я пониже.
Некто с мушкетом — конечно же, из родовитых, —
Смог разрешить себе выпалить в зверя — и ранил.
Скрытый ветвями, несчастный лелеял надежду
Целым остаться и думал тревожно: откуда
Ждать нападения? Вот возвестили собаки
Близость опасности. С треском ломая валежник,
Снег разметая, весь в клубах белесого пара
Зубр показался, взбешенный, с насевшими псами.
Вдруг задержался, собаку отбросил и замер,
Взор разъяренный вперив в краснолесье, где в страхе
Бедный ловец содрогнулся: наверно, приметил?
Хоть расстояние было до зубра большое,
Страх поразил человека; несчастный с мушкетом
Так, как стоял, и скончался, сраженный испугом.
Все удивлялись, когда он был найден, остывший,
Как малодушного страх убивает. И там же
Припоминали, как взгляд василиска опасен,
Но вот погиб же, трусливый, не тронутый зверем!
Вместо сочувствия юность вовсю насмехалась
И над безволием, и над бесславною смертью.
Я очевидцем был случая. Помнится, даже
Кто-то надгробие там написал на могиле:
«Здесь схоронили Лаврина. Убит он не зубром —
Видом его. Виноват ли в том рок беспощадный?»

Много я видел, но больше всего поражался
Зверя прыжками — о, это разящая ярость!
Если же нет ничего, что готов растерзать он,
Водит ноздрями раздутыми, воздух вбирает,
Запахи ловит тончайшим своим обоняньем.
Все, что живое иль признаки жизни имеет,
Давит, готов насадить на рога, изувечить —
Ищет виновных, кто ранил его, великана.
В два-три прыжка настигает беспечную жертву,
Страшным рывком поднимает на воздух, пронзает,
А недобитого, будь это конь иль наездник,
Давит, рогами подбросит и рвет беспощадно,
Тело увечит повторно, пока не истопчет —
Кровь леденеет при виде жестокой расправы.
Вздыбился конь ошалелый с распоротым чревом,
Всадник на стремени виснет, забрызганный кровью.
Вот налетел, опрокинул обоих; смешались
В месиве оба, лишь кровь из-под наста сочится.
Коль на берлогу медведя иль вепря нарвется —
Вмиг поразит, только клочья взлетят на деревья.
Нам попадались олени в лесной глухомани —
Жертвы свирепого зубра на узкой тропинке.
Те, кто видал его силу, в свидетели станут:
Пусть он, лобастый, оленя ударит с разбегу,
Все отбивает внутри — и утробу и сердце
Поразметает вокруг по разлапистым елям.
Трудно представить, не видев, подобную сцену:
Стаями хищные птицы спешат на побоище с граем,
Каркают, рвут на клочки неостывшие члены
Жертвы растерзанной, где-то на сучьях повисшей.
Невероятно, но было: исколота лошадь,
Бьется в агонии, всадник же вниз головою
Где-то завис на вершине. Был случай:
Лошадь поднял на рога он, да так, что охотник
Вылетел вмиг из седла на сосну невредимо.
Хватит примеров, ведь дело такое бывало,
Лишнее ж слово снижает доверье к рассказу.
Кто не видал его ярости, тот не представит,
Как он бодает, и рушит, и прет ошалело,
Словно бушующий вал в грозовое ненастье,
Как сотрясается лес от безумного рыка.
Но пусть почувствует — местью свой гнев не насытил,
Дышит прерывисто, голову свесив, и тихо
Кровь по рогам беспощадным в сугробы стекает.
Жутко смотреть, и не знаю, найду ли слова я,
Чтоб передать вам картину жестокой расправы.
Он и ловкач, и силач, как порывистый ветер,
Вдруг превращается в смерч, в ураган, и, конечно,
Смерть неизбежна тому, кто застигнут ненастьем.
Снег, багровея, дымится на месте убийства,
А на кустах и на ветках деревьев краснеют
Жертвы останки. Везде кровожадная птица
Стаей летит за своим круторогим кормильцем.
Зверь же, оставивший жертву, опять к ней подходит,
Перевернет, на рогах потрясет и отбросит;
Выместил месть, а насытиться все же не может.
Тело растерзано, кости растерты, и это
Месиво яростно мнет он и давит рогами.

* * *

Всадники цепью берут его в клещи: сначала
Криками дразнят, потом озлобляют угрозой.
Пагубно это бывает. Хоть каждый сноровист,
А отвернется фортуна — погибнет и сильный.
Дело одно на ретивом коне по равнине
Гнаться со сворой за зверем, но дело другое —
По лесу гнаться, где всякое может случиться.
Где-то колода гнилая, кротовые рытвины, ямы,
Норы барсучьи иль пни, занесенные снегом,
Скользкая лужица — глядь, и споткнулся саврасый.
Лапы еловые, длинные донизу ветви —
Это ж ловушки. Упавшему явная гибель:
Зубр не замедлит и вмиг растерзает на части
И на деревья останки рогами забросит.
Чудом храбрец увильнет от удара, отпрянув, —
Вдруг налетает с другой стороны и заколет.
Если бы мне здесь, подробностей мелочь отбросив,
Главное все описать о чудовище этом,
Кто его знает, где был бы конец многословью
И до какой толщины разрослась бы поэма!
Судя по сценам описанным, эта охота
С гибелью многих — безумство, шальная потеха,
И не отмоет жестокий ее зачинатель
Крови невинной ни с лавров своих, ни со славы.
Выдумки эти уходят корнями в княженье
Витовта, князя Великой Литовской державы.
Подвигов жаждя, он все в своих вотчинах пущи
Лагерем сделал и ратников к битвам готовил.
В мирное время он войны предвидел и рати
В схватках со зверем в лесах закалял, как в сраженьях,
Их заставляя терпеть на охоте невзгоды.
Он, миротворец и факельщик войн, двуединый
В облике князя — своим палашом обнаженным
Ставил препоны врагам и далеким и близким.
Даже татарин, покорно склонившись, учтиво
Сломанный лук свой ему отдавал, признаваясь,
Что, собирая добычу в уделах литовских,
Сам безобразной добычей Литвы становился.
В счет принимал он лишь тех властелинов, которых
Сам назначал, и Орду подчинял по желанью.
Хоть и богатством и силой известны Московии земли,
Князю восточный сосед его слал примиренья посланья.
Турок и тот подносил ему часто подарки
С тайной заботой, хотя бы задобрить и гнева
Не вызывать у великолитовского князя.
Трое, которые мир повергали и в трепет, и в ужас,
Перед литвином молчали в смиренье и в страхе.

* * *

Доблесть такая не только в лесах вырастала:
Славы сестру, поощряли ее повсеместно.
В годы княжения Витовта лагерем было военным
Каждое поле, а мирное время казалось
Лишь передышкой меж войнами — всюду ученья,
Луки трещат на изгибе от частых сгибаний —
Признак надежной руки, молодечества, силы.
Скачки и стрельбы по кругу на точность и меткость:
Всадники мчатся и стрелами метко дырявят
Шапки на взлете над толпами сельского люда.
Часто треух, изрешеченный стрелами в небе,
Падал на круг и под смех поднимался на пику.
Лучник, прицелясь спокойно, в ключе журавлином
Прямо в крыло подрезал вожака, не царапнув
Птичьего тела. На дереве ль, в небе, на волнах
Птица — отличная цель для стрелы, и стреляли
Дичь боровую, болотную и подносили
Мудрому князю в подарок не ради награды.
Жизнь в постоянной охоте считалась похвальной.

С первой порошей охотников княжеских толпы
Зверя теснили в лесах, оглашая чащобы
Шумом и гамом, и гнали на стрелы и пики.
Хитро выслеживать зверя на лежке считалось
Делом обычным. Израненный копьями, в стрелах,
Как в оперенье, он с залежки бросится с ревом
И — оседает, настигнутый метким ударом.
Князю милее других были скачки на ловкость —
Славное дело, в котором за сотнею стадий
Цель намечалась: покрой расстояние в скачке
И победи в быстроте и сноровке, наездник!
Лишь на миру по плечу состязанья такие.
Поочередно срываются с мест табунами,
Мчатся, летят — только топот и храп лошадиный.
Если ж скакун не выдерживал бешеной скачки,
Всадник привычно хватал пристяжную за гриву.
Быстрая лошадь каким-то инстинктом животным
Ловит намек ездока и, приняв его, изо всей силы
Ревностно рвется вперед быстролетною птицей.
В темную ночь затевались такие забавы,
Чтобы отважный блеснул перевесом над робким.
Все победители брали призы, а сплошавших
Ждали насмешки и прочие знаки позора.
Был и особый наезд — это было намного труднее —
Реки широкие вплавь одолеть, не минуя
Зарослей, водоворотов, подводных течений.
Хлещет река в крутизну белогривой волною,
Хищно безумствуя, рвется холмами на берег.
Было обычаем всадников лук и колчаны
В узел с одеждой завертывать, чтобы сухими,
Через пучины речные с конем пробиваясь,
Вынесть на берег. Вот ринулась конница в реку.
Слышишь лишь фырканье, видишь лишь уши да ноздри.
Сплошь на стремнине, вцепившись за гривы, мелькают
Головы юношей. Левой свободной рукою
Каждый гребет, помогая коню выбираться.
Все получали награды: высокие — лучшим.
Всем остальным — по заслугам, отмечен был каждый.
В тяготах жизни испытанный неоднократно,
Воин мостов не искал, а речные преграды
Переплывал на коне, сохраняя оружье.

* * *

Войны предвидя и княжество к битвам готовя,
Нету полезнее дела самой подготовкой
Страх и боязнь побороть и привыкнуть к лишеньям.
Сам закаленнейший воин, князь большего счастья,
Чем закаленное войско, не знал и не ведал.
Доблесть при нем почиталась достоинством первым.
Чашу весов поравняв, устанавливал, кто был отважней,
Тем он на смотрах за доблесть и жаловал щедро.
Трусов не баловал: будь ты себе из богатых,
Но если трус, то бесславие будет уделом.
Вот как судил он, суровый и резкий, но правый.
Сам справедливый, он страстно любил справедливость,
Тонким чутьем мог угадывать правды приметы.
Подлый обман перед ним трепетал и сдавался.
Сам выносил приговор, и виновники сами,
Как утверждают, покорно вину сознавая,
К смерти стремились — скорее веревку на шею.
Знали порядок: преступнику нету пощады.
Пуще всего лжесвидетелей князь ненавидел.
Их подвергал истязаньям и пыткам — не смейте
Княжий обманывать суд, криводушные врали!
Видом разгневанным, взглядом свирепым, сверлящим,
Разоблачал он лжецов, вырывая признанья
И в лжесвидетельстве, и в нарушении клятвы.
Их, облаченных в звериную шкуру, бросали
На растерзанье обученным псам. Беспощадно
Он расправлялся и с судьями за лихоимство.
Где-то был случай: судью подкупили подарком —
Грозный указ обойти норовил несчастливец.
Был уличен. Лихоимца пытали жестоко
И, в назиданье другим, разодрали на части.
Всякий вид алчности искоренил он, и этим
Ныне и присно заслуженно славиться будет.
Много блистательных дел совершалось при нем; их причина
Общепонятна, ясна, как и песни моей, между прочим.

* * *

Мирный крестьянин заботился только о ниве,
Сердце ж крестьянина князь закалял на охоте.
Зверь добывался по-всякому; лучшей добычей
Та признавалась, когда в лагеря приводили
Зверя живьем, без увечий, почти невредимым.
Это считалось сверхдоблестью и поощрялось,
А с нерадивых могли и взыскать по указу.
Надо сказать, поселяне старались усердно,
Что поручалось, всегда выполняли без страха,
Даже и зубр доставлялся к ногам властелина.
Я-то, признаться, не верю, что так оно было,
Но старики утверждают, что все это правда.
Вот о смекалке народа по части ловушек
Можно сказать без сомнения — это искусство!
Стенка двойная из бревен, подобная клину,
В пуще рубилась; широкие спереди клещи,
Дальше — все уже, и в них посредине засовы,
Тщательно скрытые зеленью, ветками сосен,
Чтоб не учуял опасности зверь осторожный.
В красной накидке ловец-зазывала по клину
Вдруг пробегает, сверкая мечом над собою.
Зубр это видит. Глаза наливаются кровью.
Вот он срывается с места, помчался прогоном,
Но возмутитель спокойствия — как растворился:
В стенке же лазы, и в них-то и скрылся охотник.
Зверь между тем, разогнавшись в погоне, ворвался
Прямо в ловушку: засовы в мгновение ока
Путь преградили и сзади и спереди — пойман!
Тотчас встают из укрытий ловцы, обступают
Это чудовище. Петлю бросают на шею.
Крепят узду и треножат, а задние ноги
Намертво путами вяжут, чтоб шаг ограничить.
Силой оружия целых отрядов не взятый,
Здесь укрощен он и сломлен превратностью рока.
Пообмотав его мощное тело веревкой,
Тянут, как гору, на выход. И, ужаса полный,
Пеною пышет свирепый гигант, поддается;
Весь содрогаясь, идет он сквозь толпы в неволю.

В лагерь приводят, а там, развязав, выпускают
В чистое поле, — здесь будешь живою мишенью
Всадникам княжеским. Бейте копьем иль стрелою,
Приобретайте на нем драгоценнейший опыт!
Как утверждают, не только на копьях и стрелах
Делались метки — живая мишень испещрялась
Метками тоже, и кто попадал в нее точно,
Высшей наградою тот награждался; другие ж
Брали призы по удаче. При Витовте славном
Тех отмечали, кто глубже копьем своим метким
Ранил животное или пронзал его тело.

* * *

Годы княжения Витовта названы веком
Самым прекрасным совсем не за то, вероятно,
Что возвышала правителя бранная слава.
Нет же, скорее за то, что превыше богатства и счастья
Ставил он духа богатство и благоговейно
С верой глубокою чтил Всемогущего Бога.
Первый с народами княжества приняв крещенье,
Все заблуждения в вере былой осудивши,
Он истуканов язычества сжег и построил
Храмы Всевышнему Господу. Благочестиво
Жаловал землями и состоянием он духовенство.
Славу великому Витовту петь прекращаю,
Хоть не по воле своей обошел я владыки деянья.
Я, несомненно, увлекся, а следует помнить
Твердо предмет разговора — о северном крае,
Да и о зубре пора бы закончить сказанье.
Кружным путем я совсем от него отклонился,
А между тем, не пора ли вернуться к охоте?

* * *

Загнанный и утомленный погоней и криком,
Зверь, наконец, изнемог; исчерпалась, иссякла
Ярость, и будто почуял — конец недалеко,
Весь он в испарине, дышит прерывисто, с хрипом;
Ноги не держат; бредет и уже не владеет
Телом обмякшим; гляди — упадет и погибнет.
Дух полонившая злоба в глазах затухает.
Спешились всадники; в чащу уводятся кони.
Вот, по обычаю, смелою поступью к зверю
Юноши вышли свалить его близким ударом
Острых клинков. И стоят они с храбростью дивной
К смерти лицом и с надеждой на почести славы.
Взмахом клинков, разрезающих воздух со свистом,
Каждый к себе подзывает угрюмого зверя.
Загнанный и изнемогший, он с места рванулся
Прямо на юношу, тот отскочил за деревья.
Зубр развернулся, наметил мишень и с разбегу,
Будто палящая молния, дерево рушит;
Падают ветви, летят во все стороны щепки,
Смертью грозят покачнувшийся ствол и обломки.
В оба гляди, молодец, напрягай все вниманье,
Место такое неопытным мало подходит!
Был очевидцем я: храбрый и сильный охотник
Выпустил меч, когда зубр приближался скачками
К дереву, где он стоял, цепенея от страха.
Не осени нас удача по милости Божьей,
Друг наш попал бы в объятия смерти. На счастье,
Дерево было густою сосной, и на кроне
Мирно покоилась шапка сыпучего снега.
Как только дерево вздрогнуло и покачнулось,
Сучья упруго встряхнулись и белая туча,
С кроны скользнув, опустилась, как занавес, сверху.
Смелый охотник исчез на мгновенье, но тут же
Сила и резвость к нему чудодейно вернулись —
Бросился бегством спасаться сквозь муть снегопада.
Громко осмеян был в этом своем злоключенье,
Будто от смерти нельзя уходить, неприлично,
Или в борьбе, где намечена цель — побыстрее
Вырвать победу, — сражаются равные силы.
Грянул удар, и вонзились рога в древесину.
Ствол охватил, как объятием, но удержали
Корни сосну в плодородной суглинистой почве.
Если ж сосна боровая, довериться ей ненадежно —
Кто за ней скроется, с нею ж и будет повергнут.
Бури удары сосне хоть бы что — не подвластна,
А под ударом его лобовым — погибает.

* * *

Дивное зрелище! Тщится сосну опрокинуть,
Весь содрогаясь, бодает ее и кружится,
В бешенстве слепнет, не делая больше различий
Меж человеком и деревом, давит рогами
Ствол, как врага, и, должно быть, считает — прикончил.
Не различить в этом облаке пара и снега,
Где они оба — разгневанный зубр и охотник.
Ярость зверей в исступлении все же различна —
Многие зоркости глаза и в ней не теряют.
Всем еще, видимо, помнится то, что случилось
При короле Александре. Такое несчастье
В худшем исходе могло б утопить королевство
В горьких слезах, но Бог миловал — скорбь миновала.
В пуще помост был построен в четыре опоры
Для обозрения действий во время охоты.
В обществе знати и фрейлин сама королева
Там восседала. Внизу, на виду у придворных,
Юность беспечно резвилась, горя нетерпеньем
Смелость свою проявить, и искусство, и силу.
Ловкий Амур, на сосне вековой примостившись,
Лук натянул и прицелился в сердце. Бескровно,
Как тебе нужно, играй, шаловливый мальчишка.
Только не в пуще! Ведь юный охотник, желая
Тайной избраннице сердца понравиться, тут же
Сделает рыцарский жест и, возможно, погибнет
Из-за тебя неожиданной глупою смертью.

Вот показались и зубры, гонимые лающей сворой.
Замерли все на помосте и с мест приподнялись.
Радужный блеск одеяний сверкал, заискрились отливы
Золототканых узоров на белом и красном.
То ль необычность картины, внезапно представшей,
То ли игривые чувства прекрасного пола
Были причиной, но что-то как будто смутило
Зверя взбешенного — вдруг задержался и взглядом
Будто пронзил. Но послышались издали крики,
И меж деревьев скачками промчались, как вихри,
Зубры другие, врезаясь в охотников цепи.
Вдруг на поляну в беспамятстве гнева ворвался
Зубр-великан, кровоточа разверзшейся раной.
Остановился, тряся головой, и заметил
Яркость одежд на помосте, уставился тупо,
Будто с трудом узнавал там отдельные лица.
Смертью моей любоваться сошлись! Погодите ж,
Я покажу вам убийство, века будут помнить!
И зарыкал, раздувая мясистые ноздри.
(Рык предвещает тревогу для целого стада).
Прыгнув, ударил рогами и выбил подпору,
Мост покачнулся, повиснув на трех основаньях.
Если б, по воле судеб, он ударил вторично,
Рухнуло б все, и какою обильною кровью
Почва бы там оросилась, рога обагрились —
Оцепеневшею в ужасе мыслью не смею представить!
Все бы разнес и смесил своей пенистой мордой.

* * *

Этот же загнан, изранен, и в нем иссякает
Бешенство злобы, хоть ярость еще остается.
Хлещет хвостом, только воздух свистит, а из пасти
Виснет, сгибаясь, огромный язык змеевидный
Да из ноздрей вырывается пар и клубится.
(Мощь непокорную холод бодрил, вероятно,
Но уж теперь на морозе она иссякает).
Дышит прерывисто, весь содрогаясь, как будто
Бешенство бродит под шкурой, в утробе горячей,
Пенистым потом вскипает, и коль присмотреться —
Нету уже сообразности прежней в движеньях.
Космы на гриве взметнутся от выдоха — сразу ж
Вырвет укусом приподнятый клок и со злобой
Тело терзает, колотит ногами по брюху.
Лист шевельнулся пожухлый на ветке дубовой —
Сразу ж рванулся и деревце смял, изувечил.
Тень промелькнет — пролетела какая-то птица —
Топчет то место, за тенью несется, бодает.

Тысячи поводов, случаев, воспоминаний
Вдруг возвращают тебя в твои лучшие, юные годы.
Чувствую в слоге своем недостаток: дроблю постоянно
Повествованье и как бы играю в оттяжку,
Словом пустым отвлекаюсь, но будь терпелив, мой читатель,
И побори недовольство — развязка уж близко.

* * *

Ловчий за дубом укрылся, а зубр подступает;
Вот он у дерева: зверь и охотник — вплотную.
Ни на полшага в сторонку! Держись у ствола, ошибешься
Сразу ж тебя, беззащитную жертву, достанет.
Кружатся, будто в мазурке, и зубр и охотник.
Прыгают с разных сторон по окружности дуба.
Метит клинком человек угодить под лопатку,
Зверь языком, точно щупальцем, цепко хватает.
Высунут он далеко, и, не дай Бог, подцепит за полы —
Смерть неизбежна — сомнет, забодает, погубит.
Чтобы от гибкой змеи языка увернуться,
Ловчий проворнее колет коротким ударом —
Быстрый прием, где и стрелы клинку уступают.
Он замечает, что с каждой минутой слабеют
Ноги у зубра, подтянутость, стать исчезают;
Видит: опять встрепенулся, бодает — скрывайся!
Чувствуешь, как обжигает горячим дыханьем,
Будто с жаровни дохнуло в лицо из-за дуба.
Бей! — и клинок поражает без промаха снова.
Грузно, окутанный паром, осел, содрогнулся и замер,
Чтобы ускорить исход поединка, охотники криком
Зверя манят на себя. Двое юношей тотчас
Взмахом клинков и — на выпад ударом последним
Все завершают и тем приближают развязку.

Рог затрубил. Победитель в кругу побратимов —
Шутки, веселье. А зверь укрощенный повержен.
Вот он, свирепый полночных лесов обитатель.
В чаще другой укрывается, но не пытаюсь
Гнаться за ним — недосуг, да и время торопит.

* * *

Хватит убийств! Возбужденная совесть и разум
Властно велят мне тревогу поднять, ополчиться
Против разбоя. Как долго весь мир христианский
Марс беспощадный купает в крови, потрясая
Веры устои! Она, христианская вера,
Шаткою стала и дома, и на поле брани.
Вражьи ли сабли, свои ли мечи подрубают?
На поругание недругов наших предав ее подло,
Нам лишь на милость небес уповать остается.
Но преступления наши лишают надежды
На избавление скорое — смеем ли думать?
Совесть земных повелителей, кажется, в спячке,
Все их поступки — увы! — не забота о мире.
Больше всего беспокоит их то, как острее
Меч наточить, чтоб в бою обезглавить другого.
Междоусобные войны и братоубийства —
Все их занятия и увеселенья для духа.
Воины гибнут с обеих сторон в этих распрях.
Что для князей наша кровь, наши слезы и горе?
Им лишь бы править, свое удержать превосходство,
Вот и творят злодеяния, судьбами люда играют.
Наши враги, это видя, глумятся над нами:
Сан их высокий велит им быть стражей над паствой, —
Где там! — как волки, терзают ее, раздирают.
Вот до чего довели их и ярость слепая, и злоба,
Как глубоко вкоренилось безумство в сердца из железа!
Непримиримость, вражда между ними и распри
Непостижимы уму, а народы в ответе.
Им ли печаль да забота о благе народном!
Есть ли на свете такой сердобольный, кто меч свой
В наших слезах и крови не смочил бы, но все же
В княжестве нашем по-прежнему зверства и горе.
Турок жестокий несчастный народ истребляет,
В храмах беснуется, жжет города и деревни;
Гавань захватит — возводит форты и войсками
Земли плененные тут же заполнит, стремится
Всех погубить, упивается кровью невинной
И стариков, и беспомощных наших младенцев,
Жертв не считая, вершит свое гнусное дело.
Лоно беременных женщин вспороть ятаганом —
Просто забава для изверга, он — безнаказан
И не боится, что раб безоружный восстанет.
Ах, как он слеп, наш народ, как плачевно его положенье!
Мы еще — толпы. Князья же по-прежнему давят
Даже малейшие вспышки волнений в народе,
Разным путем обезглавить стремятся любого,
Кто постоять за закон и за Бога способен.
Как только Он, наш Спаситель, в сиянии неба,
Глядя на эти деянья земные, находит
Благочестивых и верящих в слово Господне?

* * *

Дева Мария, когда начертать Твое имя
Я вознамерился, в страхе рука задрожала.
Раб твой смиренный, к Тебе обращаюсь с мольбою,
Хоть и не знаю, где молвить и где помолчать бы.
Вот умолкаю и чувствую — Ты же достойна,
Чтоб голосами всех тварей земных и созданий
Мир зазвенел и молитвенно пел Тебе славу.
Разумом не подобрать, языком не промолвить
Выспренных слов, чтоб достойно к Тебе обратиться.
Веря в Твою доброту, понимая Твое всепрощенье,
С трепетным сердцем стою пред Тобой на коленях,
Бледный, согбенный под ношей своих прогрешений,
Тщусь я устами бескровными, Дева Святая,
Вымолить нам покровительство. Я недостоин
С этой молитвой к Тебе обращаться, и все же
Ты заступись. Ведь Господь из любви к человеку
Высшей заступницей смертных Тебя и нарек и поставил,
Точно светило, над нами, и Ты нам — защита.
Как под крылом материнским убежище птенчик находит,
Так под Твое покровительство мы прибегаем,
И как младенца заботливо мать поднимает и нежит,
Так подними же и Ты нас, детей своих павших.
О пресвятая, пречистая Дева Мария!
Внемли мольбам нашим и заступись за несчастных!
Взор обрати свой на наши поля, по которым
Войны жестокие катят, как волны морские.
Видишь, какое бесчинство судьба там мечам разрешила
Над христианами, вера которых, союзом
Нерасторжимым сплоченная с Сыном Твоим, призывает
К миру. Князьям возврати здравомыслия трезвость,
Чтобы осмыслили долг свой, преступно забытый.
Все они в этом безумном, разнузданном мире
Лишь на словах миротворцы, а волки на деле.
Нам не дождаться, пока к ним придет протрезвленье,
А между тем полонит неприятель и гонит
Бедных людей, беззащитных, в неволю, на муки.
Останови, охлади его пыл хоть немного!
Папский престол Адриана, некупленный, срочно
Против врага поверни. Паруса пусть направит
В Рим и не даст совершить злодеянье
Злому мечу, занесенному лютой враждою.
И покарает виновных всей властью закона
С тем, чтобы тот, кто сберег свое честное имя,
Наши мечи направлял бы всегда справедливо
И воспитал из себя властелина такого,
В коем нуждаемся все мы в ужасное время!

Конец

1523

Читать дальше

Мікола Гусоўскі
Песьня пра зубра

Песьня пра аблічча, дзікасьць зубра і паляваньне на яго
САКРАТАРУ ЯЕ КАРАЛЕЎСКАЕ ВЯЛІКАСЬЦІ
ЯСНАВЯЛЬМОЖНАМУ ЛЮДОВІКУ АЛЬФІЮ

О, Людавік, гэту сьціплую кніжку табе давяраю

З просьбай пранікнуць у сутнасьць і глыб яе зьместу,

А на выпадак, калі ў ёй нічога ня ўгледзіш,

Што далікатнейшы слых Каралевы магло б улагодзіць,

Хай яна сыдзе за сьціплы табе мой дарунак.

Гэта не я, а твой розум і талент цябе прызначаюць

Справу такую зрабіць. Застаюся табе вінаватым.

ДА НАЙЯСЬНЕЙШАЙ УЛАДАРКІ І ПАННЫ БОНЫ З ЛАСКІ БОЖАЙ КАРАЛЕВЫ ПОЛЬШЧЫ, ВЯЛІКАЙ КНЯГІНІ ЛІТВЫ, РУСІ, ПРУСІІ І ІНШ. ПАННЫ
МІКОЛА З ГУСАВА

Калі я быў у Рыме, яснавяльможная каралева, папа Леў Х, прыгадваючы аднойчы паляваньні на Поўначы і велічыню зьвяроў, пераканаў красамоўнымі словамі надзвычай шаноўнага пана плоцкага біскупа Эразма, пасла вашай Высокасьці тады пры ім, каб чучала бізона, якога мы называем зубрам, яго набітая сенам шкура была дастаўлена ў Рым.
Калі біскуп плоцкі паабяцаў гэту просьбу выканаць, ён адаслаў лісты Радзівілу, ваяводу віленскаму, просячы падшукаць шкуру найвялікшага зьвера гэтай пароды, а мне, у той час свайму дарадцу, загадаў напісаць што-небудзь аб прыродзе і паляваньні на зьвера, жадаючы паказаць папу постаць зубра ня толькі ў рэчах, але і ў словах.
Аднак з-за нечаканай сьмерці Льва ўсё гэта ня здзейсьнілася. Застаецца толькі невялікі твор, напісаны тады мною сьпехам (мне не ставала ні часу, ні здольнасьці), твор гэты я рашыў выдаць у сьвет у гонар тваёй Вялікасьці. Гэтае пісаньне хачу я паднесьці табе замест сьціплага падарунка, спадзеючыся, што надарыцца выпадак, калі яго Каралеўская Вялікасьць па сваім звычаі адправіцца на паляваньне, і гэтая кніжка, што змяшчае лясныя прыгоды, цябе зацікавіць і ты яе прачытаеш. Гэтым самым жадаю я ня так палепшыць сваё становішча, як пракласьці шлях вучоным мужам, каб і яны табе свае творы паднесьлі. І каб ты, найвучонейшая княгіня, узважыла іх здольнасьці і нараіла свайму яснавяльможнаму мужу, які абавязаны больш мець часу для вядзеньня войнаў, чым для чытаньня кніг, тых, каго палічыш найбольш таленавітымі. Бо бачу я з найвялікшым для сябе жалем і, зразумела, з пэўнай стратай для дзяржавы, што славуцейшыя сэрцы зусім не паважаюцца. Яны з-за матэрыяльнай нястачы і беднасьці цалкам ня могуць сябе праявіць. Бачу я таксама, што ёсьць нямала людзей, якія валодаюць і багацьцем і талентам. Але калі яны заўважаюць, што вучоных, мастакоў і паэтаў так мала шануюць і паважаюць, то імкнуцца больш узбагачацца, чым ахарошваць душу. З-за такой нікчэмнай справы ахвяруюць яны самым высакародным прызначэньнем сваіх асоб. А калі возьмеш ты на сябе агульнае апякунства над гэтымі захапленьнямі, тады ўзбуйнеюць таленты і прынясуць карысьць Каралеўскай Вялікасьці ў яе значнай працы, так што дзяржава будзе зберагацца ў сваім стане ў гэты злавесны час.
Дзяржава абапіраецца больш на мужнасьць духу, чым на сілу цела, пра што сьведчаць як грэкі, так і рымляне. Іх магутнасьць квітнела найбольш тады, калі расьцьвіталі навукі. А як толькі пачалі нікнуць таленты, сілы іх згасьлі, а з заняпадам апошніх абрушылася іх дзяржава і ўсталявалася рабства. Таксама і ў нас. Тыя ж, хто вядзе войны паводле звычаяў старажытных, што адлюстраваны ў кнігах, няхай узьнімуць ваенныя подзьвігі і кінуць тое, што замінае грамадзкай дзейнасьці, ды падумаюць, дакуль нам баяцца турка! Няхай жа разважаць тыя, хто добра ведае з чытаньня старых кніг, што і грэкі і рымляне ў найвышэйшым росквіце сіл сваіх разгарнулі калісьці ваенныя дзеяньні ў кірунку гэтых краінаў сьвету, пакуль ня ўпэўняцца, што для рымскай зброі Германія, а для грэкаў Дунай былі амаль вечнымі межамі і рубяжамі на гэтым шляху. Так што і Вялікі Аляксандар, які думаў панаваць над усім сьветам, застрашаны мужнасьцю таго народа, не адважыўся перайсьці Дунай, на беразе якога спыніўся, і, як добра вядома, павёў войскі супраць неваяўнічых народаў Азіі.
Хоць нам не ўласьцівыя ні норавы, ні звычаі старажытных, аднак вечная сіла неба і мужнасьць нашага воіна-ратніка не падвядуць, як справа дойдзе да зброі, калі толькі мы, бяззбройныя, ня будзем раздушаны нейкім наканаваным няшчасьцем, ці, ясьней кажучы, спрытным круцельствам некаторых і сваёй бяздзейнасьцю — і гэта, як мне здаецца, нас і зьвязвае.
Мне добра вядома, найсьвятлейшая пані, якога вялікага шчасьця ты зычыш гэтаму каралеўству і як шмат разважаеш і дбаеш аб паляпшэньні ягонага становішча. Але я сапраўды не ўяўляю, чым ты можаш яму дзейсна дапамагчы. Калі ж ты праявіш сябе добразычлівай, схільнай да апякунства навукі і мастацтва, тады ад іх будзе і дзяржаве вялікая карысьць, а высокая слава імя твайго распаўсюдзіцца такім чынам яшчэ вышэй з ухвалай тваіх выхаванцаў. Бо што можа быць больш цудоўным і вартым тваіх продкаў і тваёй найславуцейшай з арагонскага дома сям’і, больш дасканалым з усіх форм дабрачыннасьці, калі на іх грунтоўна глядзець і ў мірны час, і ў вайну, і ў справе рэлігіі? Але і яны ніколі не напоўнілі б землі сьвету гэткай агромністай славай жыцьця і подзьвігаў з прыязьню ўсяго пакаленьня і не паказалі б сябе ў такім дзівосным сьвятле ў розных выпрабаваньнях лёсу перад нашчадкамі, калі б іх уласная вучонасьць і ўласьцівая гэтаму роду асаблівая прыхільнасьць да вучоных мужоў ня ўзнеслі б іх на такую вышыню, што яны былі ўслаўлены звонкай лірай вялікіх талентаў; таму мне застаецца заслужана маўчаць пра іх, асабліва тут, дзе я падпарадкаваны непазьбежнаму закону выказвацца сьціпла.
Жадаю здароўя і быць вартай свайго славутага роду.

1

Будучы ў Рыме, зь вялізным натоўпам пасполу,

Бачыў аднойчы я гульні, што ўсе з захапленьнем віталі:

Жорсткую бойку быкоў, гледачам на пацеху.

Лётныя стрэлаў раі ды бліскучыя дзіды

Ранілі целы жывёлаў і боль ім чынілі нясьцерпны,

Аж вар’явалі ахвяры, іх лютасьць, як пена ўскіпала…

Тут вось, пакуль я глядзеў на быкоў ашалелых,

Спуджаных болем ды пляскам далоняў з трыбунаў,

З нашых сказаў хтось: «Зусім як на ловах зубровых!»

Я пагадзіўся, і ўсьлед, тутка ж пачаў успаміны

Ходаньняў, дзіўна падобных, із волатам-зьверам.

Як у той прыказцы, мне ж мой язык і пашкодзіў:

Усьлед атрымаў я загад без адмовы й адкладу

Выліць у верш мой спамін пра зубровыя ловы.

Бачыце, я — між паэтаў прыпадкам выбраны —

Песьню складаю аб нашым зьвяры невядомым,

Дзівам зь вякоў захаваным пад зоркай паўночнай…

Ён, што абвешчаны ў сьвеце крывавым забойцам,

Часта ў мяне выклікаў смак жуды ці агіды,

Мне так нясвомы, і сорам прызнацца, што скуру

Часам уцёкамі я ратаваў, ажно людзі

Ўсьлед мне плявалі, бо ў нас баязьліўцаў ня любяць.

Тут, з ганаровым заданьнем, ды большаю мо небясьпекай,

Змушаны буду я выявіць зручнасьць са зброяй

Гэтак нязвычнай руцэ, муштраванай на луку.

Ўзяў, дрыжучы, я пяро і баюся пад гэтым цяжарам

Ці мо палегчы, няўдольнасьць засьветчыўшы гэтым,

Ці можа дзёрскасьцяй страх патаптаць і скарыцца

Волі вялікага мужа, каму забавязаны ўсім я.

З гэтаю думкаю буджу я крыніцу натхненьня:

Рынь і паймкні жыцьцядайнай вадою айчыны,

Піць дай пасеву майму на некраненым полі!

Бо ж на зямлі Італійскай, даўней нам нязнанай,

Мне загадалі тварыць маю песьню, — з пакорай

Я пагадзіўся і вось — пільна ўзяўся за працу,

Нат без надзеі, што ўсё будзе ў ёй дасканалым.

Ўсё ж запытацца хачу я, і болей нічога,

Як, чытачу мой, даць рады зь пяром неслухмяным?

Ведаў дасюль я ж адно лёт апераных стрэлаў,

З гэтых бачын устае уваччу вобраз бою,

Сутычкі сьмяротныя, рой дзідаў імклівых, гудлівых…

З лукам мне радзіць лягчэй, а табе — ізь пяром наравістым.

Роўнымі быць мо маглі б мы з табой у майстэрстве.

Што ж, як ня ўсё мне ўдасца, дык права за вамі:

Рвеце бязьлітасна сказ чужаземца-няўмекі.

Ёсьць падабенства ў пяра і стралы — у абодвух

Роўныя джалы й калі іх напоіш атрутай,

Ранкі даволі малой, каб паранены зьгінуў.

2

Вейкі стулю й быццам бачу іх стойбішча знову:

Ельнік правечны і ён, паміж елкаў схаваны.

Грозны, пануры, як бор, як бароў небясьпека.

А зараве, зарыкае — і ў верш уварвецца

Рэхам раскоцістым гром, — вось і гармонія песьні.

Хай яна поўніць радкі, аж прыгледземся пільна

Пушчаў далёкай Літвы тут нязнанаму дзіву.

Целам сваім маналітным ён гэткі вялізны,

Што, калі з ранай сьмяротнай падзе на калены й сканае,

Трох паляўнічых маглі б сесьці на йлбе між рагамі.

А параўнаць паспытацца ягоную шыю ці пысу —

Дык параўнаньняў, баюся, такіх і ня знойдзеш.

Жмут барады рыжым вехцем тырчыць з гарлавіны,

Поўныя злосьці застыглай і полымя вочы,

Грыва калматая з плечаў магутных спадае,

Лоб і грудзіну й калены цалком накрывае.

Возьмем калі ж параўноўваць малое зь вялікім

Ды як падыйдзе мясцовае ў нас параўнаньне, —

Гэта казёл барадаты з распасьвеным целам.

Вось ён які, наш бізон, што ў нас зубрам завецца!

Поўсьці прысмажанай ён, чорнай з бурым, як быццам

Водбліск закалкі ад горна мінулых стагодзьдзяў.

Дзіўна, ды ў кнігах пісалі аб ім недакладна,

Я ж не павінен уявай псаваць тут натуру.

Дзе ж гэта бачыў хто рожкі ў зубравых храпах?

З выгляду зубар ня праўдзіць свае апісаньні,

Што прыпісаць усю моц намагаліся пысе.

Не, не такі прыгажун мой, бароў нашых слава!

З кнігаў вучыў я славянскіх наш сьвет старавечны,

З граматаў рускіх, пісаных скрозь літарай грэцкай.

Вязь абэцадля народ наш для собскай карысьці

Ўзяў бо у грэкаў, ды роднае гутаркі гукі

Ў літары ўліўшы чужыя, сабою застаўся.

Кожны ж народ із глыбокай сваёй даўніною,

Хто б ён ні быў, а на ім старавечча адбітак…

Ды, як наш зубар, зьвяра мо няма ўжо на сьвеце,

Толькі пад зоркай паўночы іх лёс захаваў нам.

Пліні пакінуў свае апісаньні й зубра, і тура:

«Ў пушчах правечных паўночы вядуцца быкі» — нам ён кажа, —

(Зубрам завуць іх у нас), — старавечныя сьветчаць:

«Створаў дзічэйшых няма, чымся гэты вырослы

Вольна на травах урочышчаў цар над зьвярыма».

Людзі ў роднай зямлі запэўняюць, што ў сьвеце

Слава аб ім не прайшла, што нідзе ён ня знаны.

«Люты, дзікі, да бізона падобны грывасты» —

Пліні нам піша, а больш — вам хто іншы раскажа!

Не сумляваюся, будуць папрокі: «Дзівосныя казкі!»

Што ж, ці адзін ня дасьць веры ў вялізнасьць зьвера…

Хто хваляваньняў у пушчах паўночных ня зьведаў,

Той не паверыць, і хай супярэчыць, бо праўда —

Як ты раскажаш. Спрачацца ж і дурань патрапіць.

3

Шмат мог сказаць аб зуброх кожны ў нас паляўнічы.

Што ж да мяне — паляваць я ўжо, хіба, ня буду:

Час хваляваньняў мінуў і жыве толькі памяць

Сумнага сэрца… Вяртаюся думкай туды я,

Ўдзень і ўначы пасткі памяці зноў расстаўляю,

Сочачы пільна за кожным каштоўным імгненьнем,

Згубленым некалі, сяньня ж, на жаль, незваротным.

Што з тых спамінаў! Вярнуць даўніну немагчыма.

Гонішся сьледам за згубленым часам, сьмяротны,

І не здагоніш — забіты… Няхай сабе й гіне,

Часу бурліваму волі сваёй не накінеш…

Што ж я чакаю? Пара ўжо за працу мне брацца.

Вусьцішна ўсё-ткі: начытчыкаў чым ты задзівіш?

Зьведалі ўсё яны, столькі згарнулі бачынаў!

Хай сабе спраўдзяць па кнігах, які зь сябе зубар,

Але ды будзе вядомы й мой ім дадатак:

Тайніцу крыюць бары й напішу я пра справы,

Што не знайсьці вам ні ў кнігах, ні ў граматах даўных.

Нават і Паўлюс Дыякан, у Дзеяньнях тых Лянгабардзкіх,

Нам аб памерах зубровага цела ня кажа,

Піша адно, што на скуры забітага зьвера

Спалі — там дзесьці — пятнаццаць ажно паляўнічых!

Не захапляўся ніколі ні скураю я, ні рагамі,

Як разьбіралі на ловах у пушчы здабычу…

Я паляўнічыя сьцежкі разьведаў з маленства,

Зьведаў цяжары жыцьця, яго працу й турботы,

Собіла ж мне бо — із Рэчы пасполітай родам —

Край мой гушчарны, ня ў прыклад паэтам даўнейшым,

Крокам наважным з канца ў канец перамераць.

Змалку вучыўся я ў бацькі майго — зьвералоўцы —

Сьцішнай хадою прасочваць лясныя гушчары,

Зоркасьцяй вока у логаве зьвера высочваць…

Кемлівасьць, нюх — паляваньне бязь іх гэта кпіны:

Ступіш ізь ветрам, а зьвер ужо счуяў, схаваўся.

Колькі ж ён поту сагнаў зь мяне ўзімку, у сьцюжу,

Дзіды з пляча прымушаючы кідаць з разгону!

Колькі я сконаў зьлічыў, зграй браханьня начуўся

Дзіцем яшчэ, брыдучы сьледам лоўчага-бацькі!

Сьцяміў усё: скуль выходзіць мядзьведзь ізь сям’ёю,

Як і калі йдзе вяпрук на папас у дуброву,

Пасткі як трэба стаўляць на ласёў палахлівых,

Каб як пятлі не заўважыў і ў сетку ускочыў.

Бачыў і чуў, як ад стрэлаў трымцела паветра,

Цяжка, з бурчаньнем на сьнег асядала здабыча,

Бачыў, як коньнік мільгае ў гушчары, як пырскі

Зыркай крыві і яго й гурбы сьнегу чырвеняць.

Вось жа-ж у гэткіх прыгодах у нашай старонцы

Часта быў зь іншымі роўны я ў справах лавецкіх:

Рэкі лясныя, Дняпра паўнаводнага стрыжань

Конна з буланым адольваў у гоне за зьверам.

Што ж, прызнаюся: ахвотна ў баку б я застаўся,

Ды адставаць ад сяброў у нас ганьбай лічылі.

Колькі нягод паспытаць давялося мне ў пушчах літоўскіх,

А без хвальбы гавару, быў я і спрытны і лоўкі.

Творчасьць ляснога майстэрства, мой плод недасьпелы,

Ты, чытачу мой, сарві з кроны ягонай нястройнай.

Мэта мая — цябе ўзяць на прыроды улоньне,

Зь ёй пазнаёміць, і з норавам дзікага зьвера.

4

Хай хіжаком не раўня, ўсіх іх наш зубар люцейшы,

Але людзей не кране, як яго не зачэпяць:

Толькі няспынна глядзіць, рух найменшы цікуе,

Пільна на варце стаіць і сябе, і сямейкі.

Створаў сьмялейшых няма ў гушчарох нашых родных.

Бачыш часьценька — пасецца спакойна, а вочы

Сочаць усё, касавурацца ўправа і ўлева.

Ты аж замёр, зьвералоўца, ты шчэз між кустамі,

Дзе там! Ён бачыць! Міргнеш — і прыкмеціць адразу!

Шоргат слабенькі, няўзнак трэсьне сучок пад нагою, —

Вушы свае нашатырыць, уміг страпянецца!

Калі не зазьзяе твой меч і ня бліскае дзіда,

Сьмела мінай у яго на ваччу — не зачэпіць,

Толькі ўтаропіцца тупа й стаіць нярухома,

Вокам праводзіць цябе, аж пакуль не схаваўся.

Розна бывала… Здаралася зь ім сутыкнуцца:

Спыніць хаду, гляне скоса — і болей нічога.

Але як собіць на самку зь цялём напароцца,

Ледзь зварухнешся, ухопіш за зброю з гарачкі, —

Ўвомірг разьярыцца й бор агалосіць рыканьнем,

Знакам шалёнага гневу: як сьмееш трывожыць!

Ды як адбой ты заб’еш і прабуеш уцёкаў,

Выйдзеш зь бяды непамяты, ўздагон ён ня рыне!

Люба сачыць зубранят: скачуць, малечча, дурэюць,

Маці й падлеткаў сваёй жвавай гульнёю лякаюць.

Зубар — ён кемлівы зьвер, хай сабе вось і цяляты:

Зь першага кроку ва ўсім маці яны пераймаюць,

Бегаюць сьледам, заўжды пасьвяцца побач старэйшых,

Скачуць праз выкратні, пні, дробныя рожкі прабуюць,

Як напаткаюць зьвера, згледзяць карча ў бураломе,

І — у гульні й барацьбе — целы з маленства гартуюць.

Бо ж і спачыну, як трэ, хіба ніколі ня знаюць.

Хай волат наш трывалкі, намаганьняў вялікіх

Зьверу каштуе пыніць сваё ймкненьне да руху.

Ўсьцешна глядзець, як ляціць ён у бегу імклівым

Рэдкім узьлесьсем або балацянай сьцяжынай,

Зь месца ірве, як падкінены нечаю прашчай,

І у імгненьне, ўсё цела назад павярнуўшы,

Ловіць нагамі памёт, што яшчэ ў паветры,

Ды зазьбівае яго, каб сьлядоў не пакінуць.

Але нічым не зраўнаць гэтак частыя ў статку

Бойкі быкоў за саміцаў у гульнях бяскроўных.

Сьвята Вэнэры спраўляюць зубры ў лістападзе

Кожнае восені, часта вясельлі трываюць

Тыдзень ці больш. І у часе такой насалоды

Чуецца толькі, як скрозь, заклікальна й пяшчотна

Пушча рыкае, а ў подыху кволым паветра

Лістам трапёткім шасьцяць векавыя дубровы…

Хто гэта бачыў і чуў — будзе сьветчыць напэўна:

Музыка нашых лясоў саладзей, чымся лера,

З поклічам ейным ня ў лік нат грымотныя трубы,

Хорам жа-ж гукаў лясных строга й стройна кіруе

Голас нястрымнай крыві, мне за ўсё наймілейшы!

Як доўга зубар жыве, не скажу, бо ня знаю,

Хто ж вядзе ўлік даўгавечнасьці гэткага зьвера?

Пішуць аднак, быццам недзе, памечаны ў статку

Быў правадыр двухсотгодні, прыкметны із грывы

Чорнай, як ноч, зь сівізною бялявай на чолцы.

Гэткай прыкметаю нібы назвалі ўвесь статак.

Калі паданьні даўнейшыя праўдзяць дакладна,

Вока згубіў у сутычцы ён, быў аднавокі.

Гэта магчыма. Ці ж з правам сумлеўным — бо дужы —

Бой ці адзін пачынае, а спрэчкі прычына

Аж праз гады толькі робіцца яснай, хай шрамаў

Уладалюбы ня могуць пазбыцца да скону…

Я не скажу й колькі год, няпрызнаны, у статку

Зубар той жыў, але ў гэных народных паданьнях

Ёсьць напаміны занадта ўжо доўгага часу:

Выдумкай погалас часта вушам дагаджае.

Я ж тутка права ня маю пісаць, што ня знаю:

Тым, для каго я пішу, да душы толькі праўда.

5

Шлях, мой чытач, быў намечаны загадзя намі.

Шлях у лясы, што хінуцца пад подыхам ветру,

На лугавіны расьцьвілыя, дзе на прывольлі

Мірна пасуцца зьвяры, карыстаючы з права.

Стойбішча дружна бароняць зубры, і старожа

Пільна глядзіць, каб у статку быў добры парадак.

Дужы зь нядужым уладай дзяліцца ня будзе,

Моц бо й дазнаньне — адны могуць даць панаваньне.

Ўсюды, у статку зубровым, загоне, дарозе,

Пэўне ж, адольвае ў бойцы сьмяротнай дужэйшы

І без трывогаў ні ймгненьня ў барох не мінае.

Смыль панаваньня злабу скрозь крывавую родзіць,

Кожны таму паядынак, а кончыцца сьмерцяй.

Той, хто слабога пабіў, дастае ўзнагароду,

Ну, а пабіты, калі не сканаў, невясёлы

Разам із жонкай са статку ідуць у выгнаньне.

Зубар, што статак пакінуў, адгэтуль баіцца

Нават рагаціны, ў статку ж заўжды быў спакойны.

Часам ня грэбуюць статкі й самотнікам-зубрам,

Гэткіх прыймаюць чароды блізу без замінкі.

Калі ж у бойцы лясной памірае сужонак,

Вернасьць сяброў нечаканая сьмерць парушае:

Ўдоваў выгнаных узноўкі у статак прыймаюць.

Княжы наказ, што бароніць і маці, і нашчадзь,

Множыць тым самым багацьце ды скарбы краіны.

6

Знае народ, што лясы нашы — скарб неацэнны,

Ён не зьмяняе яго нат на золата. Морам

Чэргі чужых караблёў па яго да нас цягнуць,

Дзівы вязуць нам багатых заморскіх тавараў.

Шчодрая вільгаць з прыродных у лесе жаролаў

Цёплым дажджом палівае ўраджайныя нівы,

Рэкі у сьвет спрытна лес наш сплаўляюць плытамі,

Што, як масты, заляглі паміж землямі княства.

Глебы багатыя працы цяжкое ня просяць,

Толькі ў жніво скрозь пярэсьцяцца жнеямі нівы, —

Статкі ў суценьню узьлесьсяў пасуцца на волі,

А у лугох — табуны скакуноў хутканогіх.

Дар нашых ніваў, лясоў прадаем мы за мора

Іншым краём і, няхай мы раўня па багацьці,

Цэнім заморскае менш, чымся родныя пушчы.

Княства Вялікае нашае — край дабрадзейны,

Больш, чым красу ў сваім моры зялёным хавае.

Ён — і складніца жывіцы й смалы карабельнай,

Скуркаў куніцы, і мёду, і воску й дзічыны.

Так што чужынцы-купцы трасянуць калітою

Могуць цяжкой, не скупіцца на торжышчах нашых.

Знойдуць усё: і сасну карабельную й дубу

Стырты й драніцу на дахі чужым багацеям

Тамка, дзе лесу няма. Нашы пушчы на дзіва

Борзда растуць. Не знайсьці гэткіх волатаў-соснаў

Пэўне нідзе. Шчодра нас надарыла прырода!

Водараць пахамі краскаў лясныя узьлесьсі —

Месца ўлюбёнае вёскаў на гульні ды йгрышчы,

Бортнікі нашыя дзюплі дзяўбуць у камлішчах

Дрэваў старых і ўжо маюць вульлі неўзабаве.

Вёснамі — птушкі лясной не палічыш у пушчы,

Б’юць яе стрэламі ў нас, а часамі й мушкетам

Тых пявуноў, аб якіх яшчэ Пліні нам піша,

Ў пушчы бязь ліку. У нас тут іх клічуць глушцамі.

Птушка важкая, вагою гуся перавысіць,

Пах асаблівы глушцоваму мясу ўласьцівы.

Большай уцехі нямаш, чымся бачыць, як певень,

Трапна падбіты, падскочыць… і падае долу!

Зь цягі нясе паляўнічы дзьве нібы здабычы:

Страву для цела, адлі і спажыву для духу.

Дзе ні паткнешся — майструюць ці сеткі, ці пасткі:

Гэтай ня зловіш — у гэную трапіць дзічына.

Лесу закон скрозь адзін для здабытчыка-лоўцы!

Гэткім прырода наш край надарыла багацьцем,

Што лішкі тутка даюць нам свабоду здабычы:

Ёсьць у ашчадных удосьць і птушыны і зьвера,

Процьма марнуецца. Бачыў я сам нерастоўі

Поўныя дохлае рыбы, што сетку мінула.

Горш із даглядам: дзічэюць сады год па годзе,

Збожжа ня родзіць на нівах, нязжатых улетку…

Наша айчына — краіна загадкаў і дзіваў!

Можа так Бог загадаў, каб усё было вольна,

Мо з чараўнічае моцы расьце ўсё, каб зьгінуць?

Часта з трывогаю думаеш: чым растлумачыць

Сілу, што свомая зёлам паўночным ды словам,

Песьняў уплывам магутным? І часам здаецца

Гэта ўсё казкаю мне чараўніцы Мэдэі…

Словы мае найшчырэйшая праўда. Я знаю,

Жорстка карае Хрыстовая вера паганых,

Тайна зьвязаных із моцамі зла чарадзеяў.

Як іх даюць, з памагатымі, на катаваньне!

Хопіць таго, каб пайшлі пагалоскі ў народзе:

«Ён, бач, вядзьмяр і ціхцом із нячыстым вядзецца!»

Схопяць у міг бедалагу, павяжуць і рукі, і ногі

Й кінуць з высокага берагу ў вір галавою!

Бачаць, што топіцца, — што ж, вінавайца — бязьвінны,

А як ня топіцца, лічаць, што вінны напэўна!

Гэткія кары ці раз назіраў я: ў прадоньні

Б’ецца ахвяра зьвязаная з хваляй, прабуе

Рынуць у вір з галавою, а натаўпы прагна

Ходаньне гэтае сочаць, клянуць, гарлапаняць!

Бачачы гэткае, я камянеў ад уразы

Мрсьцілася, быццам вада — не вада, як заўсёды.

Суне вось хваля, здаецца — канцы… праглынула…

Не, не кранула, ўцякае… жыве йшчэ ахвяра!

Справядлівейшы агонь: і чарадзея, і ведзьму

Ён пажарэ ўсё адно, як агідных зладзеяў…

Мо што да словаў маіх вы займелі сумлевы?

Верце! Ў Літве адбываецца гэткае яўна.

Я толькі праўды трымаюся, хай, як вядома,

Нат у звычайныя выдумкі, бабскія казкі,

Верыць гатовыя часта й разумныя людзі.

Кіньма жа-ж казкамі трызьніць, спрабуем цяжару

Трошкі лягчэйшага: знойдзем бароў насалоду.

Шчодра табе, чалавеча, адкрыла прырода

Сьвету прывабнасьць, а дзе ж твая будзе падзяка?

Першапачатная гожасьць і траваў і дрэваў,

Статкі лясной зьвярыны, баравая дзічына, —

Ўсё захапляе а цешыць мужоў добрародных,

Пасьля паходаў прыбылых увосені ў пушчу

Папаляваць, адпачыць ад вайсковых цяжараў.

Праца й спачын тут — найлепшая страва для духа,

Цела гартуе яна і старэчую немач

Аж на даўгія гады адганяе і гэтым

Спраўнасьць захоўвае й век падаўжае сьмяротным.

Гэта дазнаньнем пацьверджана: сунецца старасьць,

Цела ж здаровае, слых няпрыглушаны, вуха

Ловіць найменшыя шэляхі, добрае й вока

Мэту бясьхібна здалёку ужо прыкмячае.

Практыкай лепшай для вока ці лекам для вуха

Ловы лічу я ізь іхнай няспыннай старожай.

Вуха і зрок — памагатыя нам у прыгодзе,

Калі, прыкмеціўшы лоўчага, зубар злаўчыцца,

Каб вас адолець, ня спрытам, дык моцай сваёю.

Ён, што з прыроды напорысты, кемлівы, грозны,

Ўзагрудкі пойдзе й нічога ўжо вас не ўратуе…

Зжыўшыся зь лесам, дасьветчыўшы сам усё гэта,

Я ўваскрашаю так вобраз праўдзівы, і знаю,

Што для каго — гэта праўда, а хто ня дасьць веры.

Хай будзе й гэтак… Я песьню на суд справядлівы

Гэтта стаўляю. Няхай яе згодна із правам

Тыя асудзяць, што працаю сталай у Музы

Ўменьне займеў лепш цаніць і пісаць, чымся тутка

Сам я, і ў часе кароткім, і сьпехам, накідаў.

7

Вецер падзьмуў і залівісты брэх у гушчарах

Чутны мацней. Колькі шчырае жарсьці ў нас будзяць

Водгукі ловаў! Як сэрца трапеча, пачуўшы

Шум у вяршалінах дрэваў! Плыве ён, як хваля,

Раз — ападае, раз — зноўкі узносіць у неба.

Злое рыканьне чуваць, нечы віск… Што за ліха?

Гэта ўзьнялі мядзьведзя у бярлозе, ці хтосьці

Раніў стралой вяпрука… Не пабачыў — ня скажаш,

Як атрыманыя раны й магутнага зубра

Могуць разьюшыць, і зьвер, вар’яцеючы, глуха

Ровам гушчары ўстрасае, разьзявіўшы ляпу.

Гнеў у вар’ята яго абярнуў, ён — жахлівы!

Зрок, спадылба, злосна кідае іскры наўкола!

Аж камянееш з жуды, калі горлам прадонным

Хрыпла рыкаючы, гойсае ён паміж дрэваў,

Хочачы растрыбушыць вас — страшэнная зьява!

Варта яму аказацца — й турботаў бязь ліку

Ўраз у цябе: і трывога, і жуда, і наважнасьць!

Ці ж апануеш ты ўсё гэта ў буры пачуцьцяў,

Ці зразумее цябе, хто іх сам не дасьветчыў!

Праца нялёгкая ў нас, ды ці хто параўнае

Нашыя клопаты з важкай бядою айчыны?

Як тутка лекі знайсьці, яе немачы сходаць?

Думкі, адлі, павяртаюць да ўдачаў лавецкіх,

Больш бо здароўя для цела у іх, чымся ў леках.

Кожны сьпяшаецца справамі ловаў заняцца,

Сьцегны свае натаміць нясупыннай хадою.

Як жа-ж у змрочных барох гэткай працы цурацца,

Злую нуду ня гнаць прочкі здаровай разьмінкай?

Выкпіўшы ўсіх эскуляпаў, лавец гэтым самым

Чуе сябе юнаком, дай, нарэшце, мікстуры

Сродак у нас не адзіны, аж чэрава пухне

Й вусьцішна нават, што лопне ад зельля зьнячэўку!

Сівер паўночны — драбніца для моцнага духам,

Лоўца зацяты дасьць рады й турбоце й нягодам.

Непераборлівы, нат і бяз ласых прысмакаў

Ён і здаровы й пад’еўшы, аж думаеш часам

Ці не аддаць перавагі жыцьцю зьвералоўцы?

Часу нястача пыніць мне гэтта развагі,

Ўсёткі апіс паляваньня на грознага зьвера

Я папярэджу паданьнем народу паўночнага краю:

Зубар — змагар, браць яго трэба ўзагрудкі, сілай,

Не ашуканствам: стралою здалёк, ці мушкетам.

Вераць спрадвек бо ў народзе: ён пушчу пакіне,

Калі ў сутычцы ўжываеш ня моц ты, а хітрасьць.

Пэўне паданьням старым хай якога народу

Свомае ўсё растлумачваць таёмнаю сілай,

Праўды ж у казках няшмат, я лічу, бо каб нават

Гэткае штосьці й было — гэта выпадак толькі.

Я, адкідаючы домыслы, тое пяру давяраю,

Што давялося самому дасьветчыць ці бачыць.

Мне ці ж баяцца казаць аб трафеях Дыяны

Або аднэй із паплечніцаў ловаў багіні!

Мо прыгадаць тутка трэба і лук Апалёна,

Стрэлы у цёплай крыві пранізанага зьвера!

Ўсе усхваляюць Юпітара або Юнону,

Я ж паважаю Ісуса і Госпада Бога,

Сэнсу ня бачу у блытаньні праўды із басьняй.

Мець я хацеў бы дазвол, хай сабе і ў скароце,

Праўду ўсім тым расказаць, хто высочвае дзівы

Ды старадаўных памылкаў ману паўтарае.

Праўда — ўнутры. Пэўне плоцкі наш біскуп Эразмус

Тых не пахваліць, хто Госпада Бога зьніжае.

Ён толькі тое у хорам сьвяты дапушчае,

Што і прыстойна, і ў згодзе із станам сьвятарскім.

Я, служка верны ягоны, вось тутка й прабую

Словы ўжываць, што майму Спадару да спадобы.

Гэта прычына, чаму ў маю песьню трапляе

Штосьці з рэлігіі нашай. Вы ў ёй не шукайце

Ні асалодаў жыцьцёвых, ані весялосьці —

Лёд і сьнягі закавалі крыніцу натхненьня,

Краскаў нямашка на гэткім няўробленым полі.

8

Ўлетку ў сутычках усобіцаў собскіх па шыю,

Нашыя ратнікі маюць узімку спачынак

І ўзнагароду: зьвярыныя ловы у пушчы.

Ці не ў Літвы пераняў Марс стары ейны звычай

Нат спачываючы, меч гартаваць на марозе?

Войны й сутычкі! Яны у мяне выклікаюць

Гнеў і пакуты. Адны, год па годзе, сам-на-сам,

Йдзем ваяваць мы за ўсіх, за сьвятое братэрства.

Вораг наш край аблажыў, каб ушчэнт, із карэньнем

Зьнішчыць і нас, і Хрыстовае Ймя у краіне.

Злодзей-чужак уварваўся у нашыя межы,

Весьціць нахабна, што йдзе ён ня дзеля здабычы,

З Божым іменьнем адно і ад Божага йменьня

Топіць людзей у крыві ды выпальвае сёлы…

Там, дзе Арда пабыла — скрозь адны папялішчы,

Ды груганьнё і сабакі зьдзічэлыя. Лепей

Тутка ж сканаць, чымся жыць пад пятой пераможцы

Доляй нявольніка, век пад ярмом і ў пакутах…

Караю Божаю нехрысьцяў нам не спалохаць:

Вера й парадкі чужыя у іх у пагардзе.

Пынячы горды грудзіма сваймі, як заставай,

Мы падупалі, мячы нашы целы пасеклі,

Кроў наша льлецца ракой, пераймаючы поступ

Зграяў варожых, тым часам — шчыты нашы ў шчэрбах

Скрозь ад няшчадных удараў, бо ворага зброя

Над галавою ня нашай адно, і ахвяры

Нашы па тое адно, каб сябрам даць нагоду

Сілы сабраць ды ўлучыцца у бой із Ардою.

Нашых суседзяў бяда шчэ як сьлед не кранула,

Певень чырвоны іх стрэхаў стральчастых ня кратаў,

Іхнія дні ціхамірна мінаюць і сяньня,

Толькі таму, што наш край палымнее ў пажарах.

Ім — памагчы б нам, яны ж выступаюць у згодзе

Шчыльнай з чужынцам у словах і чынах, мяркуюць

Вомірг на нашым загіне узьняцца, пыхліўцы!

Можа шалёныя ўсётакі ўсім, што тут гінуць

Некалі лекі й прапішуць, ды будзе запозна!

Мае хто вочы — пабачыць, а вушы — пачуе:

Недзе грыміць, пяруны ды маланкі ўжо блізка!

Прага захопаў, міні варагоў стараною,

Сьмягнуць калі ж, хай міжсобку грызуцца зацята!

Хай скрозь насякне зямля іхнай чорнай крывёю —

Нашы сьнягі напіліся ўжо нашай чырвонай!

Смага падбояў для іх жа самых нарыхтуе

Путы грымлівыя й ім і нашчадкам навечна!

Што наканована — будзе! Гаспод непадкупны:

Прыйдзе і помста і кара на ўсякую погань.

Час ахінуцца, ачуцца! Няхай яшчэ зводдаль

Бура грыміць, але чорная, грозная хмара

Борзда імкне… І нашэсьце — падобнае сьмерці.

Розумам жах небясьпекі, як сам не пабачыў,

Сьцяміць няможна, ды заўтрашні дзень пад пагрозай…

Ты ж, наш суседзе, адкажаш, калі твае месты

Й сёлы пачнуць разьлягацца і плачам і стогнам,

Каяцца будзеш: дзе ж нашыя моц і адвага

Гэтта былі? Як маглі мы сваёю ахвотай

Шлях адчыніць пагарджаным усімі паганцам?

Ім, што палон і нялюдзкую долю рыхтуюць

Нам, і суседзям, і нават далёкім народам!

Як жа-ж маглі мы наклікаць навалу, якое

Хопіць і дзецям, і ўнукам і праўнукам нашым!

9

Што ж распачаць, наракаць нам? Усё разумеем…

Ціха у пушчы. Няхай жа-ж пачуецца зноўку

Гусаўца голас аб нашых вялізных жывёлах!

Як меркавалася, пойдзем у нетры лясныя,

Там, згодна правілаў нашых адвечных лавецкіх,

Складзена сьценка із сьцятых таўшчэзазных дрэваў,

Што углыбкі адыходзіць на дзесяць-пятнаццаць

Міляў італьскіх, із мноствам драбнейшых адсекаў.

Тых, што ў сярэдзіну трапяць, сьцяна абкружае,

І безупынна старожа глядзіць, каб праходы

Былі зачынены й зьвер з агарожы ня выйшаў.

Лёгка увойдзеш, а выйсьці — ня выйдзеш: пілнуюць.

Зьвер патрапляе ў загон безь вялікіх турботаў,

Нат не прыкмеціць, што выхады ўраз завалілі

Моцнай завалай. На пасьбішчы, быццам, спакойна,

Мы ж, паляўнічыя, зьвера з загону цікуем.

Ён ужо ў пастцы, і мы паляваць пачынаем.

Страх — нам нішто, хай навокала скрозь небясьпека:

Сябра дзесь побач, а прыйдзе бяда — і нямашка.

Верны слуга спадару у сутычцы — ня помач,

Клічу ў сумятні ні бацька, ні сын не пачуюць!

Собскую справу сваймі ты бароніш рукамі,

Кон свой трымаеш у іх жа, а выпусьціш — зьгінеш.

Важыш жыцьцё бо, а сьхібіш — пра літасьць забудзься…

Існасьць загаду ўсім ясная — наступ наперад,

Перамагчы ж, па магчымасьці, трэба бяскроўна.

Выручыць конь хутканогі, адскочыць ад сьмерці,

Толькі у гэтым ратунак і ў гэтым надзея!

З намі наш князь, ён кідаецца ў гушчу змаганьня:

Хто ж бы даў послух нясьмелым, пайшоў з баязьліўцам!

Як перад боем з татарамі зброя асілка

Мужнасьць у воях распальвае — знак перамогі, —

Так і на ловах літоўскіх адвага старэйшых

Іхнай удачы у ходаньні й славе ня шкодзіць.

Чую: няўзнак зноў пяро маё з простай дарогі

Гэтта зыйшло, каб табе, войча наш Жыгімонце,

Славу аддаць, прыгадаць дасягненьні у справах

Важных у хаце й важнейшых мо йшчэ паза хатай.

Гэта ня проста, мне ў гэтым ніхто не паможа,

Тут бо, за межамі пушчаў, маўчыць твая слава,

Тутка нялёгка цябе ўсхваляваць, дык дазволю

Ўсё ж прыгадаць твае ходаньні з ворагам хай бы…

Нам бы — ціхога жыцьця, ну, а словаў ніхто не шкадуе.

10

Вось ён стаіць у гушчары, варожыць, што будзе!

Долі чакае… Яго й апяем мы у песьні.

Часта у вершы апісваюць цэлыя статкі,

Мы ж на адным ім увагу із вамі запынім,

Сілаў ня стане сказаць аб усіх бо, ні часу!

Збаю, але аб адным, што бяды не пачуўшы,

Ў пастцы, ў мяне на ваччу, апынуўся зьнячэўку:

Выхад старожа замкнула і рынулі стрэлы.

Імі увомірг апераны, ён ірвануўся

Й трапіў на дзіды, што лоўцы сыпнулі з засады,

Шыю, бакі пранізалі. Напасьнікаў зрокам

Палячы, волат зароў, разьдзімаючы храпы,

І як віхор закруціўся, падскочыў, паймчаўся.

Коньнікі зь гіканьнем мкнуць наўздагон, пераймаюць,

Тупат да зораў шугае, а зубар, як бура

Йрве праз паляну, наперадзе — сьценка, з разгону

Хоча яе пераскочыць, на жаль, завысока!

Стаў, як укопаны… Як ратавацца? А ў цела

Зноўку убілася з сыканьнем нечая дзіда.

Лютасьць кіпіць, палымнее пагляд і бруіцца

Зыркая кроў із глыбокай гарачае раны…

Дзе ж варагі: ён шукае, гатовы змагацца,

Зьмяць іх, раструшыць, і першыя ўдары кіруе

Ў зграю сабак стогалосых, дзярэ, раськідае,

Потым — імкне на людзей із жахлівым рыканьнем.

Людзі — у россып, насьлепа кіруючы коні.

Хрыпам, рыканьнем, галёканьнем поўніцца пушча!

Лоўцам скакаць напрасткі няма сэнсу й надзеі,

Можна адно ратавацца, адскочыўшы набак:

Гнеў і разьбег паўз лаўцоў яго мо перакіне,

Велічы ж гэткай нялёгка зьвярнуцца у бегу!

Конны ланцуг замыкаецца. Зьвер мітусіцца:

Цяжка разгон паўстрымаць, пачынаючы наступ.

Целам важкім налятае ён бурна, падскокам,

Бачыш — угрэўся, сапе, а калматая грыва

Б’ецца на ветры, і ўвесь ён — нястрымнае ймкненьне!

Доўга яшчэ зьвер із ровам бушуе ў загоне,

Сочыць, на кім бы памсьціцца, гарачку спатоліць,

Зрок яго люты спаліць вокал мог бы ўсё чыста

Й прыкладам гэтта праўдзівым пацьверджу я зараз:

Нехта з мушкетам, вядома, ня простага роду,

Стрэліць дазволіў сабе ў зьвярыну, — і пацэліў.

Гольлем схаваны, бач, песьціў дурніца надзею

Выцалець неяк і толькі сачыў із трывогай

Скуль спадзявацца нападу… Зайгралі сабакі:

Блізка напасьнік! Аж, ломячы з трэскам ламачча,

Сьнег раськідаючы, ў хмарах бялявае пары

Зьвер аказаўся зьнянацку, абкружаны зграяй,

І затрымаўся, сабаку адкінуў ды зрокам

Поўным шалёнай злабы утаропіўся ў хвойнік, дзе ў жаху

Бедны стралец здрыгануўся: няйначай, прыкмеціў!

Хай ад яго быў наш зубар даволі далёка,

Страх чалавека уразіў: бядак із мушкетам

Так, як стаяў, і сканаў з аднаго перапуду!

Дзіву даваліся людзі з канцоў баязьліўцы,

Труп небаракі застыглы знайшоўшы назаўтра.

Чулі яны, што забіць можа зрок Базыліска,

Ды вось памёр жа-ж бяздольны, някранены зьверам

Гэты юнак, баязьлівага нораву й сэрца!

Сам я быў сьветкам здарэньня, яшчэ не забыўся

Нават напісу, што нехта зрабіў на магіле:

«Тут пахаваны Лаўрук, што забіты ня зубрам, —

Выглядам толькі ягоным. Ці ж лёс вінаваціць?»

11

Бачыў я шмат, ды найбольш мяне ўсё ж уражалі

Зьвера падскокі — о, гэтая лютасьць дзікая!

А як ня можа знайсьці, што б скрышыць ці разьдзерці,

Храпы свае разьдзімаючы, ловіць паветра,

Нюхам сваім найтанчэйшым уцягвае пахі!

Ўсё, што жывое, ці мае адзнакі жывога,

Топча, прабуе на рогі узьняць, пакалечыць,

Вінных шукае, хто важыўся раніць асілка.

Скокі ў два-тры дастае неклямягу-ахвяру,

Дзікім рыўком падкідае ўгару, прабівае,

А недабітага, хай гэта конь або коньнік,

Зноўкі на рогі бярэ ды камечыць няшчадна,

Ажно пакуль небараку ушчэнт не раздушыць.

Кроў застывае, як гэткую бачыш расправу:

Стаў конь дыбка, ашалелы, з распораным брухам,

Коньнік завіс у страменьні, крывёю заліты, —

Вось наляцеў, абярнуў абаіх і спад насту

Зь мешанкі кроў адно льлецца цурком неўзабаве.

Як на мярлог медзьвядзя, на дзіка ён найрвецца,

Ўвомірг пайрве, аж шмацьцё разьляціцца па дрэвах!

Часам трапляліся нам і казлы у гушчарах —

Лютага зубра ахвяры на сьцежцы вузенькай.

Тыя, хто бачыў ягоную сілу, мне сьветкі:

Хай ён з разгону з аленьнем зударыцца часам, —

Скрозь адаб’е ўсё нутро — і вантробы, і сэрца

Параськідае вакол па лапчастых ялінах.

Цяжка ўявіць, не пабачыўшы, гэткую зьяву:

Птушкі драпежныя ймкнуць на баёвішча з граем,

Дзёрзка дзяруць на шматкі яшчэ цёплыя часткі

Цела павіслай дзесь высака ў гольлі ахвяры…

Неверагодна, а бачыў: конь, зьліты крывёю,

Б’ецца, канаючы, коньнік жа ўдоль галавою

Недзе вісіць угары… А бывала й такое:

Ўзьняў ён на рогі каня, але гэтак, што коньнік

Проста зь сядла шугануў на сасну, цалюсенькі!

Прыкладаў стане, ці мала іх ведае пушча,

Лішнія ж словы зьніжаюць давер да расказу.

Той, хто зубровую лютасьць ня бачыў, няздольны

Сьветчаньням верыць, як прэ ён, раве, ашалелы,

Быццам бурлівая хваля ў часы навальніцы,

Як ад грымотнага рыку страсаецца пушча,

Аж пад нагамі зямля і ўздыхае, і стогне!

Але хай сьцяміць, што помстаю гнеў не спатоліць, —

Будзе храпсьці перарывіста, голаў пахіліць,

І па рагох кроплі сьвежай крыві забруяцца

Проста ў гурбы… Ня знаю, ці знойдуцца словы,

Каб апісаць нам належна жахлівую бойку.

Ён, быццам ветру зудары, і дужы, і спрытны,

Ўвомірг зьмяняецца ў сьмерч, гураган, і, вядома,

Скон будзе долей таго, каго бура засьпее.

Сьнег палымнее й дыміцца на месцы забойства,

А на кустох ды на дрэў сукох чырванеюць

Рэшткі ахвяры й зусюль крывяжэрныя птушкі

Плоймай лятуць за сваім дабрадзеем рагатым.

Ён жа-ж, што кінуў быў, зноў падыходзіць,

Ўспора рагамі яе, пераверне, зноў кіне…

Скончыў, забіў, але ўсёткі у смак не памсьціўся:

Цела ў шматох, растаптаныя косьці, ды злосна

Гэтую мешанку пора ды трэ ён рагамі,

Коньнікі ж зьвера прабуюць узноўкі разьярыць

І ў вабцугі ўзяць: галёкаюць, дзідамі колюць…

Гэта бядой пагражае ці рэдчас, хай кажны

Й спрытны, бо кон падвядзе — і загіне

Нат найспрытнейшы. Найлепш у сядле раўніною

Гнацца з ганьнёю за зьверам, ды іншая справа

Пушчаю ймкнуць, дзе ўсё можа прытрапіцца часам:

Там і калоды гнілыя і выкратні й ямы,

Норы барсучыя, пні, прыхаваныя сьнегам,

Коўзкая лужына — бачыш, і конь спатыкнуўся,

Гольле зламанае, лапы даўгія хваінаў, —

Ўсё гэта пасткі, з каня бо зьляціш, і загінеш:

Зубр не змарудзіць, імгненьне — пайрве на часьціны

Цела бяздушнае й высака ў гольле закіне.

Цудам адважны ж ад зьвера ўхінецца, адскочыць.

Той налятае узноўкі, ажно і заколе.

Каб апісаць мог я тутка, адкінуўшы дробязь,

Толькі важнейшыя рысы лясное пачвары,

Хто яго ведае, стала б мне словаў ды часу

І як даўгая была б мая гэтта паэма!

Судзячы ўсё апісанае, гэтыя ловы

Зь лікам вялізным забітых былі б мо шаленствам,

Змыць што ня лёгка было б пачынальніку й славай,

Толькі ж усё гэта мела карэнь у княжэньне

Вітаўта, князя вялікай Літоўскай дзяржавы.

Тымі гадамі, калі моц слабела айчыны,

Трэ было ўздыму, вось князь наш бязьмежныя пушчы

Ў стан баявы й абярнуў, дзе б нарошчваць сілы.

Часам спакойным, прадбачачы прышлыя войны,

Вояў сваіх рыхтаваў ён на ловах зьвярыных,

Чым прымушаў забываць пра нястачы й нягоды!

Ён — міратворца й баёў заразом пачынальнік,

Будучы князем, сваёю аголенай зброяй

Ставіў запын варагом і блізкім і далёкім.

Нават татарын, схіліўшыся ніцма, слухмяна

Лук свой зламаны яму аддаваў, зразумеўшы,

Што, хай зьбіраў ён калым на прасторах літоўскіх,

Сам жа-ж агіднай літоўскай здабычай рабіўся.

З тымі лічыўся князь толькі, каго, ўпадабаўшы,

Сам выбіраў, нат Ардой кіраваў, захацеўшы.

Князю і ўсходні сусед слаў лісты з прапановаю згоды,

Хай і з багацьця ды моцы Маскоўскія знаныя землі.

Турак, і той, прысылаў яму часта гасьцінцы

З думкай таёмнай яго задабрыць, ну і помсты

Князя літоўскага неяк ня выклікаць часам, —

Трох, што трымалі ўвесь сьвет у трымценьні ды жаху,

Прад Ліцьвіном пахіляліся моўчкі з пакорай.

12

Слаўнае гэта прызнаньне ня вырасла ў пушчы:

Шырыўся пошчак аб ім і усьцяж і усюдых,

Станам ваяцкім было тады кожнае поле,

Дні супакою — спачынкам між войнаў кароткім.

Конскія ў коле сусьцігі, стральба на дакладнасьць,

Скрозь, дзе ні глянеш — спаборніцтвы, лукаў трымценьне:

Моцы адзнака, і пэўнай рукі, і адвагі.

Лучнік, спакойна пацэліўшы ў клін жураўліны,

Правадыра у крыло патрапляў, не даткнуўшы

Цела птушынага. Ў небе, на дрэве, у хвалях —

Птушка — найлепшая мэта для стрэлаў, і білі

Ў пушчах яе, балатох, а тады ў падарунак

Князю давалі, ад сэрца, не для ўзнагароды.

Ў ловах нястомных жыцьцё — людзі мелі за гонар.

Зь першай парошай чароды лавецкія князя

Зьвера сьціскалі у пушчы і, поўнячы нетры

Гоманам, крыкамі, гналі пад стрэлы ды дзіды.

Спрытна высочваць зьвяра у мярлогу лічылі

Справай штодзённай, а вырыне з логава, густа

Стрэламі ўкрыты ды рыне на сьмелага з рыкам,

Лоўкім ударам падняць яго трэба й асядзе.

Гульні былі й прыямнейшыя — гонкі на спрытнасьць,

Слаўная справа, калі мо за сотняю стадый

Мэта ўсталявалася: конна пакрыўшы адлегласьць,

Перамажы ў хутчыні ды ва ўменьні, спаборнік!

Толькі ў грамадах вось гэткія ўцехі бываюць!

Зь месца імкнуць скакуны чарадой, табунамі,

Ў лёце чуваць адно тупат ды коняў хрыпеньне,

Вось, вось дапялі пярэдніх, зраўняліся ў гоне!

Зрок гаспадарскі злавіўшы, скакун падстаўляе

Пану сьпіну і з налёту ў імгненьне мяняюць

Коньнікі месцы на конях, адно ізьлятаюць

Плоймай птушын калчаны ў пёрх стрэлаў, крыж-на-крыж!

Цёмнаю ночай ізноў выдумляліся гульні,

Дзе пасароміць бы мог баязьліўца адважны.

Ўсім пераможцам давалі заўжды ўзнагароды,

Ну, а хто сьхібіў, заслужваў і сорам і кпіны.

Часам ішлі аб заклад, што было шмат цяжэйшым:

Рэкі адолець шырокія ўплынь, хай чакаюць

Гушчы чаротаў плаўца, і віры, і глыбіні,

Б’ецца рака белагрываю хваляй у строму,

Рвецца з шаленствам дзікім і драпежным на бераг.

Звычай у коньнікаў быў свае лукі ды стрэлы

Ўкручваць у клунак з адзежай і гэтак сухімі

Потым выносіць на бераг… Вось рынулі коні,

Пырханьне чуеш адно, бачыш вушы ды храпы,

А на стырне, упіліўшыся ў грывы, мільгаюць

Конных галовы. Свабоднаю левай рукою

Кожны грабе, памагае каню выбірацца.

Ўсім нагароды давалі: вышэйшыя — лепшым,

Рэшце ж, як хто заслужыў. Не міналі нікога.

13

Выпрабаваныя доляй ня раз і ня двойчы

Воі мастоў не шукалі, а рэкаў запыны

Перамагалі на конях, сухою выносячы зброю:

Княства для прышлых рыхтуючы войнаў, карысна

Гэтак адным рыхтаваньнем ды працай пратрапіць

Боязі й жахі змагчы, ізь нястачамі зжыцца.

Князь, ваяўнік найгартоўнейшы, большага шчасьця

Нат не шукаў, чымся ўсьцяж гартаваць сваё войска.

Годнасьцяй першай лічылася ў князя адвага.

Сочачы пільна, знайходзіў ён сам адважнейшых,

І на аглядах адразу й абдорваў шчодра,

А баязьліўцаў, няхай і з багатага роду,

Не шанаваў і была іхнай доляй няслава.

Вось як судзіў ён, суровы, але справядлівы,

Тонкім чуцьцём прыкмячаючы праўды адзнаку!

Злая мана перад ім пасьцілалася ніцма,

Сам абвяшчаў ён прысуд, вінавайцы ж, як кажуць,

Тутка ж з пакорай праступствы свае прызнавалі,

Кары ды сьмерці прасілі — вяроўкі на шыю —

Ведалі добра бо — літасьці тут ім ня будзе

Горай за ўсё ілжасьветкаў князь меў у пагардзе,

Іх аддаваў на жахлівыя ён катаваньні —

Суд справядлівы ня сьмейце ашукаваць княжы!

Поглядам лютым усьлед выкрываў вінавайцу,

Аж прызнаваўся ў мане парушальнік прысягі.

Жорсткі прысуд быў удзелам засуджаных, іх бо,

Ў скуры зашыўшы зьвярыныя, кідалі проста

Злоснай ганьні ваўкадаваў, што іх трыбушылі.

Жорсткая кара чакала за хабар і судзьдзяў.

Недзе было, што гасьцінцам судзьдзю падкупілі,

Й княжы наказ абмінуць нешчасьліўца наважыў.

Выкрыты быў ён, жахліва пасьля катаваны

I, як навука для іншых, пайрваны на часткі.

Кожную сквапнасьць князь нішчыў з карэньнем, і гэтым

Сёньня і заўтра заслужана славіцца будзе.

Справаў бліскучых ці мала заладзіў ён, гэта

Кажнаму ясна, як зь песьні маёй, паміж іншым.

14

Меў селянін адзін клопат — гараць сваю ніву,

Сэрцы ж сялянскія князь гартаваў паляваньнем.

Зьвер здабываўся ўсяляк, і найлепшай здабычай

Тая была, калі зьвера у стан прыганялі

Без пакалечаньняў, ранаў, блізу што бяз шкоды.

Гэта лічылася скрозь дасягненьнем найвышшым,

Ну, а зь нядбайных маглі і спагнаць па загаду.

Трэба сказаць, што сяляне стараліся добра,

Ўсе даручэньні выконвалі пільна, адважна,

Нат і зуброў пакладалі да ног валадарскіх.

Што так бывала заўжды, я усёткі ня веру,

Цьвердзяць старыя, адлі, быццам гэта ўсё праўда.

Але пра кемнасьць народную ў стаўленьні пасткаў,

Трэба сказаць без сумлеву, што гэта — мастацтва!

Сьценку з падвойных бярвеньняў, падобную кліну,

Ў пушчы стаўлялі, рассоўвалі шырака перад,

Потым звужалі патроху, а ў сьценцы засовы

Спрытна хавалі пад гольлем ялін і травою,

Каб небясьпекі ня вычуў як зьвер асьцярожны.

Ў сьвітцы чырвонай лавец-заклікайла ўдоўж кліну

Раптам імчыць, меч зіхціць над яго галавою.

Зубр гэта бачыць, крывёй наліваюцца вочы,

Ды парушальнік спакою ўжо зьгінуў, расстаяў:

Ёсьцека лазы бо ў сьценцы, лавец і схаваўся.

Зьвер, разагнаўшыся ў гоне, тым часам трапляе

Проста у пастку: засовы ўвомірг дарогу

Пыняць яму і наперадзе й ззаду — злавілі!

Бегма бягуць із схаванкаў лаўцы, абкружаюць

З крыкам пачвару, пятлю закідаюць на шыю,

Сьцягваюць шчыльна раменьне, а заднія ногі

Путамі моцнымі вяжуць, хаду запыняюць.

Непераможаны зброяй, атрадамі вояў ня ўзяты,

Тутка таймуецца зьвер адно зьменлівым конам…

Цела магутнага зубра скруціўшы вяроўкай,

Цягнуць яго, як гару й дзікім жахам працяты,

Пеніцца люты асілак, але паддаецца,

Йдзе, дрыжучы, паўз натоўпы людзкія ў няволю.

Зьвера, у табар прыгнаўшы, разьвязваюць, гоняць

Потым у чыстае поле, каб мэтай жывою

Коньнікам княжым ён быў — беце стрэламі й дзідай,

Ды набывайце каштоўнае гэтак дазнаньне!

Як запэўняюць, ня толькі на стрэлах і дзідах

Клалі знакі, але мэту жывую знакамі

Густа пярэсьцілі, й той, хто дакладна пацэліў,

Узнагароджваўся ўсьлед як найлепш, бо за князя

Вітаўта тых адзначалі, хто цела жывёлы

Дзідай умеў пранізаць і глыбока й дакладна.

Вітаўта княжаньня час, я мяркую, названы

Найпрыгажэйшы ня толькі з прычыны ваяцкіх

Княжых удачаў, але мо й таму, што над грошы,

Ўдачы ды славу стаўляў Вітаўт духа багацьце,

Глыбака верыў у праўду Ўсямоцнага Бога…

Першы з народамі княства прыняўшы хрышчэньне,

Веры старое усе асудзіўшы памылкі,

Зманных паганскіх бажкоў ён спаліў і паставіў

Хорамы Богу Ўсявышняму. Быўшы пабожным,

Шчодра й сьвятарства дарыў ён майном і зямлёю.

Славу пяяць адлі Вітаўту слаўнаму годзе!

Хай неахвотна, ягоныя дзеі мінаю

Тут я, бо зноў захапіўся, а трэба трымацца

Пільна згаданае тэмы — Паўночнай краіны,

Дый пра зуброў быў бы час ужо скончыць спаміны,

Ходзячы ўкола бо, ўшчэнт я ад іх адхіліўся,

А, паміж намі, час быў бы вярнуцца да ловаў!

Крыкам, пагоняй загнаны і стомлены зубар

Здаўся, зьнясілеў нарэшце, астыгла і зьнікла

Лютасьць, маўляў зразумеў зьвер, што скон ужо блізка.

Ўвесь упацеў ён і дыхае цяжка, із хрыпам,

Ногі ўжо ледзьве трымаюць і цела абмякла,

Вось-вось, глядзі, спатыкаецца, ўпадзе і сканае,

Гасьне злаба уваччу, што яго паланіла…

Коньнікі коні вядуць у гушчар, не марудзяць.

Вось сьмелым крокам, як звычай ім кажа, выходзіць

Сьцяг юнакоў скончыць зьвера ва ўпор, вока ў вока

Ўдарам клінкоў, і стаяць ізь дзіўною адвагай

Тварам да сьмерці хлапцы із надзеяй на славу.

Вось узьняліся клінкі, расьсякаюць паветра:

Кожны заве да сябе спахмурнелага зьвера,

Ён жа-ж, зьнясілены ўшчэнт, а ўсё ж ірвануўся

Сьлепа на постаць лаўца й той адскочыў за дрэва.

Зубр разьвярнуўся, нацэліўся й раптам з разгону,

Быццам маланка ў магутнае дрэва ўдарыў.

Гольле ляціць у бакі, з трэскам сыплюцца трэскі,

Сьмерцяй лаўцом пагражае камель надламаны.

Пільна, малойчык, глядзі, уважай, бо нязважным

Гэтае месца наўрад ці на схоў надаецца!

Трапіла бачыць мне: сьмелы адзін паляўнічы

Меч упусьціў, калі зьвер набліжаўся падскокам

Проста на дрэва, дзе той, скамянеўшы, стаіўся,

І каб сам лёс не прыйшоў бедаку з дапамогай,

Гэны юнак пэўне трапіў бы сьмерці ў вабдымкі.

Шчасьцем, аднак, было гэтае дрэва сасною,

Шапкай вялізнаю сьнегу прыкрытаю, вось жа

Як здрыгануўся камель, страсянулася й гольле

Й белая сьнежная хмара згары сыпанула.

Сьмелы лавец зьнік на ймгненьне, ды зараз

Рынуў наўцёкі паўз белую ймглу — ратавацца!

Моцна ўжо ж кпілі сябры зь юнака і зь нягоды,

Быццам ад сьмерці ўцякаць — гэта сорам і ганьба,

Як і ў змаганьні — да хуткай імкнуць перамогі.

Грымнуў удар — упіліся рогі ў дрэва,

Ўзяўшы ў абоймы камель… Ды стрывала карэньне

Хвоі-асілка у пушчы ўрадлівым суглінку.

А як сасна баравая — быць пэўным яе немагчыма,

Хто за ёй стоіцца, зь ёю ж пасполу і рыне.

Гэнае й буры зь вятрамі ня вывярнуць, гэта ж

Гіне парой пад імпэтным зубровым ударам.

Ну ж і відовішча! Мкнецца сасну перакінуць

Зубар, здрыгаецца, кружыць, бадзе, у шаленсьцьве

Сьлепне й розьніцы болей ня робіць між дрэвам

І чалавекам, рагамі камель разьбівае,

Быццам ён — вораг, і пэўне ж мяркуе: забіты!

Нат не разрозьніш у мітусі пары ды сьнегу,

Дзе паляўнічы, дзе — зубар шалёны — абодвы,

Ёсьць аднак розьніца ў лютасьці кожнага зьвера:

Шмат зь іх і ў бойцы захоўваюць зрок непамыльны.

15

Ўсе яшчэ, думаю, ў памяці маюць здарэньне

Што тут было за гадоў караля Аляксандра.

Гэта няшчасьце магло б патапіць каралеўства

Ў горкіх сьлязах, ды Бог зьлітаваўся — гора мінула:

Ў пушчы памост збудаваны быў моцны ў чатыры,

А можа й болей падпораў — сачыць паляваньне.

Ў коле магнацтва ды фрэйлін сама каралева

Тамка сядзела, ўнізе ж ледзь трывала юнацтва,

Каб найхутчэй паказаць свае спрыт ды адвагу

Ў бойцы з магутным і дзіка разьюшаным зьверам.

Жэўжык Амур, на старой затаіўшыся хвоі,

Лук нацягнуў і насьлепа пацэліў у сэрца.

Што ж, забаўляйся, свавольнік, гуляй у ахвоту,

Толькі ня сяньня, ня ў пушчы! Юнак-паляўнічы

Прыпадабацца каханай сваёй захацеўшы,

Зробіць мо рыцарскі гэст і напэўна загіне

Тут празь цябе нечаканай, бяздумнаю сьмерцяй!

Вось і зубры паказаліся з лоўчых ганьнёю.

Ўсе на памосьце замерлі і зь месца ўзьняліся.

Колерам зыркай вясёлкі бліснулі апраткі,

Золатам тканы вузор па чырвоным і белым.

Ледзь гэта зыркасьць у вочы дзікія шугнула

Правадыра, ён прыстаў і ўпіліся паглядам

У варагоў. І загасла увомірг цікавасьць,

Бо не скажу, каб відовішчам цешыцца гэткім

Тыя маглі, што злабою зьвяроў не кіруюць,

Гэта — нязвычна. Тут тупат пачуўся здалёку

І паміж дрэваў, падскокам, праймчаўся, як вецер

Статак зубровы, цаляючы ў гурт паляўнічых.

Раптам на луг, у няпамяці гневу, ўварваўся

Зубар-асілак, жахлівай крывавячы ранай.

Ён прыпыніўся, затрос галавою, прыкмеціў

Зыркасьць страёў на памосьце й пачаў прыглядацца,

Быццам пазнаць намагаўся асобныя твары:

— Цешыцца сьмерцяй маёю зыйшліся? Чакайце ж,

Вось пакажу я вам сьмерць, што й вякі не забудуць!

Тутка зароў ён, дзьмучы у магутныя храпы

(Гэта сыгнал небясьпекі для кожнага ў статку),

Скончыў, ударыў рагамі і выбіў падпору.

Мост затрашчаў і каб, воляю кону, ударыў

Зубар яшчэ, ўсё бы рынула, шчодрай крывёю

Зьліўшы зямлю ды хварбуючы стромыя рогі.

Не, не магу я ўявіць нат, ушчэнт скамянеўшы,

Што б нарабіць мог зьвер гэтта усьпененай пысай!

16

Быў ён загнаны усёткі й паранены. Чэзьне

Гневу шаленства у ім, хай мо лютасьць ня згасла:

Сьцёбае злосна хвастом, ажно сьвішча паветра,

Зь ляпы ж вужакай віецца язык вялізарны

Ды вырываецца хмараю пара із храпаў.

(Моц непаўстрымную сьцюжа бадзёрыла пэўне,

Але ж ужо, хай мароз, і яна занікае).

Дыхае важка, трымціць зьвер, бо гнеўная лютасьць

Бродзіць шчэ ўсёткі пад скурай, у чэраве сьпеклым,

Пеністым потам кіпіць, ды прыгледзься — і бачна:

Згоднасьці ў рухах нямаш, а ўздыхне і на грыве

Космы падскочаць, — адразу ж іх вырве са злосьцяй,

Б’е капытамі па бруху, рве, тузае цела.

Ліст скалынецца пажоўклы на гольлі дубовым —

Рыне на дрэва, націсьне, паломіць на трэскі,

Сьцень мільгане, шугане між галінамі птушка —

Топча, бадзе тое месца, за сьценем нясецца…

Тысячы розных нягодаў, прыгод, успамінаў

Раптам вяртаюць цябе ў дні твае маладосьці!

Чую я хібу у складзе сваім, раз-па-разе

Сказ мой драблю і ў адцягваньне быццам, гуляю,

Словам пустым захапляюся… Будзь жа-ж цярплівы

І пачакай абурацца, чытач мой, — разьвязка

Блізка ўжо: лоўчы за дубам, а зубр наступае.

Вось ён ля дрэва, ўпрытык паляўнічы і зубар,

Ані паўкроку ў бакі, дык трымайся, бо сьхібіш —

Зразу ж цябе, безбароннага, рогам дастане.

Круцяцца, нібы ў танку, й паляўнічы і зубар,

Скачуць з абодвух старонаў навокала дубу.

Лоўчы мяркуе клінком пад лапатку патрапіць,

Зьвер языком яго ўчэпістым мацае, ловіць.

Ну, а ня дай Бог, падчэпіць за полы — і годзе, —

Скон непазьбеглы: памне, забадае, загубіць.

Каб як ад гнуткай зьмяі языка адкаснуцца,

Спрытны лавец коле зьвера кароткім ударам —

Захад адзіны, дзе й стрэлы клінку саступаюць —

Бачыць лавец, што з часінаю кожнай слабеюць

Ногі пад зубрам, падцяненасьць цела зьнікае.

Зноўкі, адлі, страпянуўся, бадзе зьвер — хавайся!

Чуеш, як духам гарачым цябе прыпякае з-за дубу,

Бі! І клінок яшчэ раз патрапляе бясьхібна.

Важка, ахутаны парай, асеў зьвер, канае.

Недзе ўжо іншы раве й каб з ахвяраю скончыць,

Трэ праявіць літасьцівасьць — дабіць не чакаўшы,

Спрытным, апошнім ударам, наблізіўшы гэтым разьвязку.

17

Рог затрубіў. Пераможца у коле сяброўскім.

Жарты, уцеха. Ля ног зьвер, ужо ўтаймаваны.

Ў пушчы хаваецца іншы ды я не прабую

Рынуць пагоняй за гэным, бо час падганяе.

Годзе забойстваў! Разбуджаны розум трывогу

Кажа ўладарна мне ўзьняць, разьвітацца з разбоем.

Дось ужо Марсу ў крыві тапіць сьвет хрысьціянскі,

Веры асновы ўстрасаючы скрозь і усюдых.

Сяньня хісткая яна, нат на полі змаганьня,

Губяць яе варагі, ці свой меч расьсякае,

Даўшы чужынцам на зьдзек, на загін. Застаецца

Толькі ўсяго, што на літасьць нябёс спадзявацца.

Ды, патануўшы ў злачынствах, ці нам даваць веры

Ў хуткую зьмену, ратунак, — ня сьмеем нат думаць!

Сьпіць бо сумленьне зямлі ўладароў непрабудна,

Іхныя ўчынкі, на жаль, не клапоты аб сьвеце.

Рупіць балей ім за ўсё, каб мячы баявыя

Лепш нагайстрыць, як мага больш пазносіць галоваў.

Бойкі, напады, міжсобіцы, братазабойствы —

Вось іх заняткі й сапраўдная ўцеха для духа.

Гінуць з абодвух бакоў воі ў гэткіх сутычках,

Што бо князём сьлёзы людзкія, кроў і пакуты,

Ім — панаваць каб адно, захаваць сваю ўладу,

Вось і злачыняць, ізь лёсам падданых гуляюць.

Ворагі, бачачы гэткае, кпіны з нас строяць:

Княжы высокі пасад ёсьць зарукай апекі,

Ну, а яны, як ваўкі, йрвуць і катуюць ніцых.

Вось да чаго можа лютасьць сьляпая давесьці,

Глыбака ў сэрцы зь зялеза злаба ўкараніцца!

Лютыя сваркі ды бойкі, злабу, варажнечу

Ўцяміць нялёгка, ў адказнасьці ж, горы — народы.

Але бяды ўладаром да спакою людзкога!

Ёсьць ці на сьвеце хто гэткі чульлівы, каб меч свой

Нашай крывёй не мачыў ужо, толькі ж у Княстве

Гора дагэтуль пануе й скрозь нішчацца людзі.

Туркам бязьлітасным цэрквы ганьбуюцца, месты

Паляцца й вёскі, і горды чужыя палоняць

Нашу зямлю, гасяць смагу бязьвіннай крывёю

І сысункоў, і старых, ды агіднасьці чыняць:

Ўлоньне цяжарных жанок успароць ятаганам —

Гэта забава для вылюдкаў, што ж ты ім зробіш,

Як, абарону зламаўшы, забраўшы ў нас зброю,

Ім ці ж баяцца, што голы паўстанеш нявольнік!

Ой, як сьляпы наш народ, як бяздольныя людзі!

Мы — яшчэ натаўп, князі ж падаўнейшаму душаць

Кожную, дробную нават, праяву бунтарства,

Ймкнуцца, ці гэтак, ці так зьнесьці кожнаму голаў,

Хто за правы свае ўстаць і за Бога патрапіць.

Як толькі Госпад, наш Збаўца, у зьзяньні нябёсаў

Бачачы гэткія зьявы зямныя, знайходзіць

Гэтта пабожных, што вераць у Божае слова!

18

Панна Марыя, калі Тваё ймя я накрэсьліць

Тутка наважыў, рука затрымцела у жаху.

Ніцы нявольнік Твой, я прад Табой із маленьнем

Кленчу, ня знаючы, што мне сказаць, а што змоўчаць.

Вось, я маўчу, але знаю — гаднейшая ўсіх Ты,

Каб галасамі стварэньняў зямных маліцьвенна

Сьвет зазьвінеў, пяючы Табе вечную славу.

Розум ня знойдзе, язык наш ня вымавіць словаў

Пышных удось, да Цябе каб належна зьвярнуцца!

Верачы ў любасьць Тваю, разумеючы ўседараваньне,

Панна, Тваё, прад Табою зьгінаю калены,

З сэрцам трапёткім, зьбялелым, зламаны бярэмам

Важкіх грахоў, і з пакораю ніцай прабую

Вымаліць, Панна, Тваю я над намі апеку.

Знаю, ці ж мне да Цябе з гэтай просьбай зьвяртацца,

Толькі ж малю — заступіся, бо ж Бог чалавеку

Ўзвышнай Цябе Апякункай прызначыў. Як сонца

Сьвяціць паставіў і Ты нам — памога й апека.

Як пад матулі крыльлём мае схоў птушанятка,

Гэтак зьвяртаемся й мы пад Тваё апякунства,

І як дзіця — немаўля маці туліць і песьціць,

Так утулі Ты і нас, Твае дзеці, што гінуць.

О, найсьвяцейшая, чыстая Панна Марыя!

Послух дай нашым маленьням, ратуй нешчасьлівых!

Зрок свой зьвярні на палі нашы й нівы, дзе войны

Жорсткія ймкнуць быццам хваля марская па хвалі,

Глянь Ты, якое бясчынства мячы нам спраўляюць

Над хрысьціянамі, хай вера іхная ў згодзе

З Сынам Тваім, хай жадаюць яны супакою.

Розум здаровы вярні ўладаром нашым, Панна,

Каб абавязкі забытыя ўспомнілі знову.

Ўсе ж яны ў гэтым вар’яцкім, разбэшчаным сьвеце

Ў словах адно міратворцы, ваўкі жа-ж ва ўчынках.

Не прычакаць нам, пакуль яны працьверазяцца,

Край наш тым часам злы вораг палоніць і гоніць

Бедных людзёў безбаронных на зьдзек і пакуты.

О, запыні пал варожы няхай бы на ймгненьне!

Час не стаіць і адцягваньне горшае сьмерці!

Папскі пасад Адрыяна быць можа памогай,

Дык не чакай, о, Марыя, хай зь ветрам паверне

Ветразі ён і прыпыніць мячы варажнечы,

Хай ён пакажа сьляпым і дурным небясьпеку

Ды пакарае ўсіх вінных уладай закону,

Гэтак, каб той, хто ня спэцкаў яшчэ сваё йменьне.

Меч наш усюды й заўжды кіраваў справядліва

І ўладара ўзгадаваў бы зь сябе, што патрэбны

Кожнаму конча сягоньня ў хаосе сусьветным.

Канец

1523

Оглавление

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14
  • 15
  • 16
  • 17
  • 18
  • Песня про зубра
    Издание
    Обложка 1-го издания (1523 года) «Песни про зубра».
    Жанр:

    поэма

    Автор:

    Николай Гусовский

    Язык оригинала:

    латинский

    Год написания:

    1522

    Публикация:

    1523

    «Песня про зубра» — «Carmen de statura feritate ac venatione bisontis» («Песнь о мощи, дикости зубра и охоте на него»)[1] — поэма белорусского поэта Николая Гусовского, написанная на латинском языке.

    История создания поэмы

    Николай Гусовский написал эту поэму в 1522 году[1], когда находился в Риме в составе дипломатической миссии Великого княжества Литовского. Произведение было написано на латинском языке по заказу папы Льва X Медичи, который захотел больше узнать о ВКЛ и необычном звере — зубре, который водился там в лесах. Сын великокняжеского лесника, Николай Гусовский со знанием дела, подробно и детально описал внешний вид, привычки и поведение зубра, а также охоту на него. Однако Николай Гусовский не был бы настоящим поэтом, если бы остановился только на этом. Поэма стала песней о своём крае и народе, размышлением о судьбе Родины, о её месте на путях истории.

    Впервые поэма была издана в Кракове в 1523 году в составе сборника, состоящего из одноимённой поэмы, 11 стихотворений и прозаического посвящения королеве Боне Сфорца[1].

    В Беларуси 25 сентября 2008 года, к 485 году первой публикации поэмы «Песнь о зубре», была выпущена односторонняя почтовая карточка с оригинальной маркой[1].

    Переводы

    Перевод с латинского на русский: Виктора Дарашкевича, Якова Парэцки, Иосифа Семеженова (Язэп Семяжон).

    Существуют три перевода поэмы на белорусский язык: Иосифа Семеженова (Язэп Семяжон), Натальи Арсеньевой и Владимира Шатона.

    Поэма также переведена на литовский, болгарский и польский языки[2].

    См. также

    • Песнь о зубре

    Примечания

    1. 1 2 3 4 Информационный листок Белпочты № 28 (314) от 19 сентября 2008 г.
    2. Мікола Гусоўскі. Выбраныя творы

    Литература

    • Nicolai Hussoviani. Carmen de statura feritate ac venatione bisontis. Cracoviae, MDXXIII. Текст на латинском языке.
    • Николай Гусовский. Песнь о зубре. Перевод с латинского: Виктор Дарашкевич, Яков Парэцки, Язэп Семяжон. Текст перевода на русский язык.
    • Гусоўскі М. Песня пра зубра: Паэма / З лац., Мн. 1973. Перакладчык Язэп Семяжон.
    • Гусоўскі М. Песня пра зубра: Паэма / З лац., «Запісы беларускага інстытута навукі й мастацтва», Нью-Ёрк, 1996. Перакладчык Наталля Арсеннева. Рукапіс перакладу 1978-82.

  • Рассказ парашютиста парашютизм спорт бесстрашных текст
  • Рассказ песнь о роланде краткий рассказ
  • Рассказ парадокс короленко краткое содержание
  • Рассказ песнь о вещем олеге читать полностью
  • Рассказ папины дочки часть 6